Вайлет Альвіно - Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно

Розділ 4

- Гаразд, значить сьогодні ми сім'я, - несміливо посміхнулася чоловікові, й побачила як щиро засяяли його очі в подяці. - Тоді давайте перейдемо на ти… ну, тобто… давай на ти, бо дивно якось… 

- Ну так ... як-не-як чоловік і дружина, нехай і ненадовго. 

Чоловік і дружина? 

Про це я не подумала. 

Хоча логічно... 

Очевидно, Костя щось зрозумів по моїх очах, що округлилися, ну або за виразом обличчя, тому що він беззлобно розсміявся, і сказав. 

- Не хвилюйся... дружино, подружній обов'язок вимагати не буду. 

Так? А шкода ... 

О, Боже, що діється в моїй голові! 

Добре хоч у голос це не ляпнула. 

Адже не ляпнула? 

Скосила на нього погляд... наче все нормально. 

Здається не ляпнула… але судячи з того, як чоловік дивився на мене, подумав він про те саме... ну чи майже про те саме. 

- Давай підемо до мого шибеника, а то я його знаю... якщо він сидить тихо, чекай біди. 

- Гаразд, але що може статися? Адже він просто малює, - на це Костя тільки єхидно посміхнувся і рушив на пошуки дитини. Мишко був у вітальні, він сидів за моїм столом і просто малював. 

- Я ж говорила, - підійшла ближче і потріпала дитину по голові. 

І все було чудово, поки я не помітила, де він малює. Чомусь Михайло проігнорував чистий альбом, що лежав неподалік, а взяв для малювання мої документи. Але Мишко слухняний хлопчик, тому не малював з того боку, де був текст... він їх перевернув на чистий бік... отакої. 

Мої очі треба було бачити... і не скажеш нічого. Мало того, що чужа дитина, так ще й сама дозволила... 

Ех, цей вечір мені ще довго згадуватиметься. 

- А я ж казав, - сміючись, сказав Костя, відбираючи у дитини документи. Благо, Мишко встиг помалювати лише на двох аркушах ... не так багато доведеться переробляти після нового року. Дитина спочатку обурювалася, але коли я запропонувала йому альбом, заспокоїлася...

- Дякую, мам, - і знову почав малювати. 

Мама...

І як до цього звикнути? 

А потім відвикнути? 

- Мишко ... ти голодний, хочеш їсти? – спала на думку геніальна ідея, яку я поспішила озвучити, коли пауза затяглася. 

- Так, трохи, - відповів він, не відволікаючись від свого заняття. 

- І я теж, - підтримав його батько, дивлячись на мене хитрим поглядом. 

Ну що робити? Потрібно йти годувати чоловіків. 

- Тоді, ми з твоїм татом, накриємо на стіл, а ти поки помалюй, ми тебе пізніше покличемо. Мишко кивнув, і ми пішли. Благо, все було готове, залишилося тільки красиво все розставити, а ще переодягнутися… а то свято… а я… якось не в тему. 

Костя виявився дуже господарським. Запропонував допомогу цілком щиро, і скільки б я не відмовлялася, все одно не відступив. А потім зовсім здивував – встав і помив кілька тарілок, що були в раковині. 

Чудеса... без нагадування, за своєю ініціативою. Цікаво, чи це він завжди такий, чи тільки зараз? 

Коли все було готове, я побігла переодягнутися, а Костя пішов звати сина. Довго стояла думала, щоб вибрати... якось я зовсім не була готова до гостей.

Може, Сукня? 

Ні…це вже занадто. 

Може, просто гарний халат? 

Бррр, це взагалі! Гірше не придумаєш. Ще подумає, що хочу його спокусити.

Ні, потрібне щось просте. Спортивний костюм? Нууу ... так собі думка, зустрічати новий рік у треніках. 

- Катю, - долинув до мене голос Кості. - Ми на тебе чекаємо. 

- Так, так ... я зараз, - крикнула чоловікам, а потім тихенько додала: - тільки знайду, що одягнути. Господи, адже ніколи проблем із цим не мала, завжди одягалася швидко і без проблем…а тут прям ступор. 

ТУК ТУК

Почула я і злякалася. Роздягнутися я ж вже встигла. 

- Не заходь! Я не одягнена! - вигукнула в нападі паніки, хоч до мене ніхто й не ломився. 

- Дай вгадаю ... ти не знаєш, що вибрати з одягу, - почула з-за дверей. 

- Боже, та звідки ти такий узявся? А? – почувся смішок. - Одягни щось святкове, хоч сукню, хоч костюм… все-таки новий рік.

- Добре... я швидко. 

Це істотно звузило вибір. Святкового вбрання у мене раз, два й усе. 

- Та я ще почекаю, а ось Мишко цілком можливо вже дещо спробував, поки я з тобою говорю. 

- Все, все, біжу. Вибір свій зупинила на елегантній сукні сірого кольору. Завдяки вставкам гіпюру, воно виглядало дуже симпатично. Але що найважливіше, воно зовсім не було відвертим. Сама не знала, чому, але мені це було важливо. А ще я розпустила волосся і зовсім трохи підфарбувала губи блиском, так би мовити, щоб завершити образ. Коли я вийшла до чоловіків, вони про щось шушукалися, а коли побачили мене, то застигли... причому обоє. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍