Олена Зацепіліна - Коли в тебе є персональний ангел, Олена Зацепіліна

Глава 6

Святково прикрашена зала в середньовічному замку. Розкішно одягнені гості, акробати, блазні, музиканти, слуги.  Столи ломляться від страв: тут і пироги з лебедями, і смажений олень, і туша кабана на рожні, і дичина, і велика різноманітність рибних страв, каш і сирів. Цукрові статуї та фруктові композиції вражають увагу бенкетуючих. Вино ллється рікою, безперестанку піднімаються позолочені кубки. Усі п'ють за здоров'я принцеси. Принцеса - це я, і мені шістнадцять.

- Вина для принцеси? - говорить Нік, підходячи з глечиком.

На сьогоднішньому бенкеті він - виночерпій. Бути виночерпієм у самого короля - велика честь.  

 - Ні, дякую.

- Тоді, можливо, принцеса приділить декілька хвилин своєму вірному слузі? Він підготував для неї подарунок.

Люб’язно киваю. Нік подає руку, і я виходжу з-за столу.

Слуга! Це в нас така гра: ми наче кепкуємо один з одного. Важко ж вважати прислугою людину, з якою ти фактично виріс?

 

Нік старший за мене на чотири роки. Наше знайомство відбулося, коли мені було шість. Я без дозволу батька вирішила покататися на коні. Тоді ніякі заборони мене не зупиняли. І я зробила те, на що і слід було очікувати від маленької дівчинки на великому коні, - впала. Дуже вдало впала. Боляче вдаритися головою об землю мені не дозволив хлопець: він підставив руки. «Ти ангел?» - запитала я тоді. «Так, твій персональний ангел, принцеса», - у відповідь, і сміх, та такий заразливий, що й я не змогла втриматися і реготала до сліз. З того часу не проходило й дня, щоб ми не проводили разом по декілька годин.

Нас поєднувала не тільки дружба, але й спільне горе: Нік ріс без батька, а я - без матері. Нестачу материнської уваги мені замінювала мати друга - леді Елізабет, а мій батько прихильно ставився до хлопчика: брав його з собою на полювання, сам іноді навчав ратної справи, дозволив вчитися у нашого алхіміка Хельга.

 

Ми йдемо через Північну вежу до галереї, розташованої на оборонній стіні. Нам здається, що це єдине затишне місце у всьому замку сьогоднішнього вечора.

Галерея - наше з Ніком улюблене місце для прогулянок: з неї відкривається пречудовий вид на Нижній Дар-Гард. І в цю ніч знаходитися в галереї саме задоволення: розпашілі після задушливої зали тіла обдуває легкий, приємний вітерець, а вогні факелів освітлюють її рівно настільки, наскільки це необхідно, щоб бачити, куди ступаєш, але не заважати милуватися зоряним небом.

- Так який подарунок підданий приготував своїй принцесі?

Я гадала, Нік видасть якийсь жарт з приводу мого до нього звертання, але він занадто зосереджений. Що не так? Чому в цей ідеально-романтичний момент щось повинно піти не так?

Нік протягує мені сувій, перев’язаний стрічкою.

- Що це?

- Подивись і пообіцяй одну річ.

Я розгортаю пергамент.  На ньому зображені чудернацькі будови. Здається, це будинки, але якоїсь вигадливої форми. Бачу дорогу, стовби на ній із наконечниками, що світяться, кибитки з вікнами, але без коней, незвично одягнену жінку. Да на цьому малюнку все дивне!

- Що це? - повторюю питання. - Це гарна вигадка, навіть дуже. Ти сам малював?

- Сам. Міледі, дайте обіцянку, що у хвилину найбільшої небезпеки, коли нікуди буде відступати, ви подумаєте про це місце, ви уявите його собі таким, яким воно зараз намальоване.

Занадто серйозний тон він обрав для такого вечора! Звернення «міледі» і «ви» прийнято між нами застосовувати тільки при сторонніх, звичніше - «ти». Я вирішую відбутися жартами.

- Дурниці! Не вистачало... - але хлопець перебиває мене.

- Пообіцяй, Аделіно! - Більше схоже на благання, ніж на прохання.

- Добре, клянуся. Але ти не бажаєш розповісти, що все це означає?

- Тобі розповість майстер Хельг. Він також подарує іншу частину подарунка.

- О, так буде і друга частина? Не люблю не розуміти, що відбувається. Так що відбувається? Ти про щось знаєш і не домовляєш? Щось приховуєш? З якого часу між нами виникли подібного роду секрети? - вже зі сльозами на очах говорю я.

Вечір безнадійно зіпсований! Не на такий подарунок я очікувала!

Я знаю, чому те, що відбувається, мене засмучує: я втрачаю друга. Ця зустріч - фактично прощання. Він на світанку відправиться до далекого кордону, а я залишусь у замку. Пройде не менш ніж трьох місяців, перш ніж Нік зможе повернутися назад. Я дуже-дуже не хочу з ними розставатися, не тепер. Він теж це розуміє.

Нік бере мене за руку і опускається на великий валун. У цьому жесті стільки ніжності, що мої очі миттєво висихають.

- Не засмучуйся, принцеса, все буде добре, тому що твій персональний ангел завжди рядом, ти же знаєш.

Він цілує мою руку, але його погляд блукає по моїх губах, а у карих очах танцюють вогники. «Ну ж бо!» - так і хочеться крикнути мені, але я мовчу, щоб все не зіпсувати.

Мить, і хлопець відпускає руку, погляд його стає жорстким. Я розумію, що він знає про мої заручини з принцом Анандром - спадкоємцем Міри,  - про яку оголосять через три дні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍