Рухтіна Аріна - Фатум, Рухтіна Аріна

Невдовзі силами мешканців королівства зрадника Золя було скинуто з трону, і Алена коронували. Радницею при ньому стала Мілена, що завжди мудро підказувала принцу і підтримувала його. Вони почали разом планувати майбутнє Сніговії та намагатися врятувати королівство.

***

– І це все, щасливий кінець? – запитала я в Темряви, коли та багатозначно замовчала.

– Занадто швидко, май терпіння! Хіба моя історія нічому тебе не навчила?

На вулиці все ще було дуже темно. Але страх потихеньку полишав мої легені, даючи змогу вільно вдихнути холодне нічне повітря. Над вухом дзвенів комар, але я вже не звертала на нього уваги, слухаючи далі.

– Отож…

***

Ален та Мілена проводили увесь свій час, роз’їжджаючи королівством, розмовляючи з селянами та містянами. Усюди була однакова проблема: голод та холод. Люди не мали чого їсти, та навіть чим протопити піч. Молодий король намагався розв’язати ці дві проблеми. Вони з Міленою просиджували багато часу у бібліотеці, шукаючи шлях до добробуту Сніговії. У мудрих книжках не було зовсім нічого, що могло б допомогти. Тільки старий віршик, який наштовхнув Алена на подорож.

Тоді Ален та Мілена спробували допомагати людям скарбами з королівських запасів. Вони закуповували продукти з інших королівств, запрошували різних фахівців, знахарів та мудреців, але усі із жалем повідомляли, що земля промерзла й зовсім не придатна до землеробства чи скотарства. Жодні методи не допомагали, лише відтягували страшні часи повної розрухи.

– Алене, я вже не знаю, чим ще ми зможемо зарадити Сніговії! Ми не зможемо вплинути на мороз і кригу, ніхто не розтопить вічні льоди, які покривають поля твого королівства. Що ми будемо робити?

– Я не знаю, але ми щось придумаємо. Хіба не ти казала, що майбутнє може бути таким, яким ми його робимо? Завжди є вихід, якщо ми дамо відчаю захопити себе, нічого не вийде.

– Хочеш, я намалюю картину, де Сніговія тепла й плодовита країна?

– Так, прошу, може своїми силами ти зарадиш королівству.

Мілена мовчки підійшла до Алена і обійняла його.

– Ми з усім впораємось разом, – промовила вона тихо, розтискаючи обійми. Тоді вона пішла до своєї майстерні й довго-довго малювала.

Мілена намалювала чудовий пейзаж! На ньому були зображені родючі поля, синє небо та море. І здорові усміхнені люди, які гуляли, сиділи, танцювали … Мілена побачила цих людей на вулицях Сніговії і зробила їх щасливими на своїй картині. Алена дуже розрадила картина, ба більше, в його голові з’явилася велика ідея.

– Мілено, ти ж намалювала не Сніговію, а своє рідне місто, чи не так?

– Пробач, я не змогла уявити навіть цей палац без снігу і льоду. Я намалювала те, що добре знала. Пробач, якщо…

– Ні! Мілено, це прекрасна ідея! Якщо ця земля більше не може прогодувати мій народ, ми маємо піти на іншу землю. Пам’ятаєш, казали, що по ту сторону скель, де ми з тобою зустрілися, є родюча дика земля. Ми маємо зібрати людей і переселити їх на кращу землю. Ми збудуємо нове королівство, раднице!

Це було складне рішення. Ален зібрав усі сили і призвав красномовство, аби вимовити промову, що схилить його народ до переїзду. Він знову вийшов на площу, як колись, і промовив:

– Сніговійці! Ми разом пережили важкі часи. Ми бачили, як наше королівство потопало в холоді та темряві. Але сьогодні я звертаюся до вас з вірою у світле майбутнє. Я пропоную вам переїхати до кращого місця.

У натовпі почулася незгода та суперечки. Люди почали волати, що це жахлива ідея, бо це непередбачувана подорож. Кричали, що неможливо знову збудувати королівство, що краще померти від холоду у себе в домівках, аніж змінювати щось. Проте Ален підняв догори свою правицю, і люди замовчали, слухаючи правителя.

– Сніговія – наша батьківщина, і я розумію, як важко покидати ці землі, які ми знаємо з дитинства. Але подивіться на небо над нами, на холодний вітер, що більше не приносить життя. Золь занапастив ці землі, і вони більше ніколи не прогодують нас і наших дітей. Чи готові ви продовжувати жити в цьому холоді, у постійній боротьбі за виживання?

Я мандрував. Я бачив інші країни, де тепло не тільки в серцях людей, але й у самій природі. Землі, де зелені поля й густі ліси дарують радість, а не боротьбу. Де сонце кожного ранку зустрічає нас теплом, а не морозом.

Ми маємо можливість почати нове життя. Мілена, моя вірна супутниця, покаже вам свої картини, де зображена її рідна країна. Подивіться на ті пейзажі, на ті ліси й поля. Це не просто мрія – це реальність, до якої ми можемо дістатися. Ми плануємо оселитися на півдні, де кожен з нас зможе знайти щастя, де наші діти будуть рости в мирі та достатку. Так, зміни – це завжди виклик. Але я прошу вас повірити в те, що разом ми зможемо подолати будь-які труднощі. Я вірю в кожного з вас. Давайте не будемо боятися змін, адже зміни – це шлях до кращого життя.

Настав час дати нашим дітям шанс на світле майбутнє. Чи готові ви вирушити зі мною в цю нову подорож?

Ален замовк. Більше йому нічого було сказати. Мілена стояла поруч, тримаючи в руках картину з молодою берізкою. Вибір був за людьми, за народом величної колись країни далеко-далеко на півночі. І народ підтримав свого правителя.

***

Стояв теплий день, такий, як завжди. Бігали веселі діти, перекидаючись кумедними фразами, сміючись, мов молоді пташенята. Вільний та щасливий дух висів над спокійним містом, і люди, втомлені збиранням багатого врожаю, поверталися додому. Небом ширяли чайки, чекаючи відливу у морі. Спокій і злагода панували усюди, і навіть море застигло нерухомо.

На скелястих схилах ледь тріпотіла молода берізка. Біля неї стояли двоє молодих людей – хлопець та дівчина. Вони ніжно тримали один одного за руки, із задоволенням дивлячись у море. Сонце почало заходити. Ален та Мілена закохано поцілувалися, готові і далі розбудовувати нове королівство. Сонце потонуло у морських хвилях, і наступила Темрява.