Рухтіна Аріна - Фатум, Рухтіна Аріна

– Твоя правда, нічого не поробиш з такою погодою. Хай би промінчик тепла, бо хвороби дошкуляють, – на підтвердження своїх слів він голосно чхнув і захитався.

– І не кажи, відколи я втратила чоловіка через ті хворі, то проклинаю їх щодня. Скажи-но, а ти чув про те, що сталося з королем?

– Питаєш ще! Усе королівство гуде через його смерть. Коли його тіло привезуть з походу, буде пишний похорон. Краще б ті гроші витрачали на нас, бідних селян, аніж на мертвого багатія!

Вони обидва глухо захихотіли. Ален здригнувся від цих слів та злого сміху, бо ніколи не чув, аби хтось так зневажливо говорив про його батька. Він хотів-був заступитися, але тут продавчиня помітила його і погрозливо закричала:

– А ти чого тут стовбичиш? Шукаєш чого б тобі поцупити, мале щуреня?! Ану пішов геть, трясця!

Наляканий, Ален побіг вулицями далі. Щоб погрітися, він нишком проскочив до таверни, де саме пиячили торговці. Вони повернулися з чергового торгівельного походу і ділилися захопливими історіями.

– І ось потрапив я на портовий ринок цієї дивної країни, – почав один з чоловіків, сьорбаючи гарячий глінтвейн, – і чого я там тільки не побачив! Золото, дорогоцінне каміння, прикраси й різні дивацтва. Одна жінка продавала папугу, що вмів вбачати майбутнє! А інший моряк – посох самого Тритона, володаря морів!

– Брешеш! – бунтували торговці, не в змозі повірити в таку дивину, – все це балачки, чи ти привіз щось з того?

– А де ж там! Грошей цього разу ледве вистачило купити донькам хутряні накидки. Хіба це життя? От колись було, на наших кораблях перевозилися справжні скарби! А тепер – навіть піратам соромно брати сніговійські кораблі на абордаж.

– Так! –  гучно пролунали голоси інших моряків, і рознеслись по таверні разом із гуркотом бокалів.

Ален сховався біля столу і прислухався.

– А все через цього короля, що занапастив нашу країну. Най спочиває прогнила його душиця! – зареготав один із купців.

– І не кажи, кожен наступний все гірше і гірше. Аби хоч ті «мудрі» радники їм щось радили, бо у них в порожніх головах самісінька глина – регіт посилився.

– Вони живуть в палацах, в теплі! Навіть не знають, як-то – виживати серед цієї холоднечі. А тепер, хлопці, нами взагалі буде заправляти якийсь хлопчисько! Він зруйнує нашу країну!

 – Тьфу! Зовсім показилися! – хвиля обурення охопила усю таверну. Ален зіщулився, ховаючи обличчя, злякавшись, що вони говорять про нього. Він дужче укутався у свій простецький кожух, аби його не впізнали. Тим часом морякам підлили глінтвейну, і вони, заспокоївшись, почали обговорювати якісь фінансові справи. Наляканий принц стрімко вибіг з таверни і поплентався шукати інших розмов серед людей.

Довго блукаючи вулицями, Ален нарешті зупинився біля пекарні. Аромат хлібу так заворожив його, що він не міг просто пройти повз. До того ж йому страшенно хотілося їсти. Прочинивши важкі двері, Ален шмигнув досередини. За прилавком сиділа мила старенька, що вже ледь-ледь вбачала покупців. Помітивши хлопчика, вона приязно йому всміхнулася.

– Здоров’ячка, юначе. За чим завітав до моєї пекарні? Усе свіжесеньке, мій синочок особисто зранку пік. Чого тобі, синку? – надтріснутий голос старенької дуже сподобався Алену. Він сміливіше підійшов до неї.

– Я дуже голодний, пані. Чи не були б ви ласкаві дати мені он того чудового хліба? – вишукано промовив принц, не забуваючи про манери. Хоча раніше йому ніколи не доводилося купувати хліб, він намагався робити це природно.

Бабуся засміялася напрочуд молодим сміхом.

– А ти мені подобаєшся, хлопче. Ось, тримай.

Ален потягнувся вже був за хлібиною, але бабуся зупинила його, все ще всміхаючись.

– Два сребреника, мій любчику.

Принц зовсім забув, що потрібно платити за те, що купуєш. Усе завжди діставалося йому безплатно. Тепер він ніяково подивився на продавчиню, бо не мав з собою жодних грошей.

– Вибачте, – промовив Ален тихо, зовсім ніяковіючи, – у мене немає двох сребреників.

Бабуся ласкаво подивилася на нього, і цокнувши язиком, відрізала від хліба краєчок.

– Бідненький, у тебе немає навіть грошей на їжу! А в таку холоднечу нехитре діло і змерзнути до смерті без їжі. Тримай, хлопче, нічого не треба. Але не кажи моєму синові, – продавчиня всміхнулася і передала Алену шматочок хліба. Потім сумно й меланхолійно зітхнула, – коли я була мала, до нас завжди заходили веселі й безтурботні люди. Не було смутку, холоду, голоду… А тепер, за цього короля, все стало так жахливо, що дитині немає на що купити хліба. Ось так, любчику мій, усе змінюється лише на гірше.

Ален хотів захистити батькову честь, але замовчав. Він достатньо наслухався на вулиці, аби повірити у те, що король зруйнував добробут Сніговії. Подякувавши за хліб, принц поблукав вулицями назад у свій палац.

Весь вечір і ніч Ален провів у величезній бібліотеці палацу, розмірковуючи над тим, як бути далі. Його страшенно жахала майбутня коронація, тепер він боявся, що народ зненавидить його. А у вухах лунали слова старої продавчині:

«Усе змінюється лише на гірше»

Всю ніч Ален провів без сну, розмірковуючи над своїм становищем, і все більше страх охоплював його, огортав і трусив. Тоді Ален став шукати в бібліотеці відповіді на його запитання: як усе виправити? Як врятувати Сніговію? Як, врешті-решт, уникнути коронації?

На самому світанку, сонний, наче ведмідь узимку, Ален знайшов те, що шукав. У старій книзі, поміж сторінок легенд Сніговії, була стара прикмета:

***

«Хоробрість ти знайти встигай,

Зі снігом не барися!

У мандри хутко вирушай,

І холоду не бійся.

Туди, де мудрість всіх віків,

Знайди скоріш дорогу,

Слідами пращурів своїх,

Дістанеш перемогу!

Мороз безжалісний – біда,

Що сіє ворожнечу.

Вогонь, що в серці запала,

Розтопить холоднечу!»