Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Тим часом обидва виродки вже хрипіли, не в силах відірвати руки Максима від свого горла…

– Ти за що собаку бив? Відповідай, виродку... – голос Максима був тихим і дуже спокійним, він трохи послабив натиск.

– Ти... ти пошкодуєш, суука... – сипів молодший негідник.

– Ну так, ну так... я вже давно шкодую, що ваші мами не зробили абортів ще за тих часів... і що ваших татусів ще в дитинстві трамваєм не переїхало... Я тебе спитав, за що ти собаку бив, тварюко? – На секунду відпустивши одного, Макс тичком великого пальця коротко вдарив дрібного негідника в точку під ніс. Той завив, але швидко заткнувся, бо горло було знову міцно стиснуто. – Зрозуміло все з тобою... Розмова не має сенсу. Поводитися з вами слід так, як ви з іншими... Ось так воно і буде. – Макс вирішив не стримувати злість, скільки можна терпіти витівки цих виродків... За якоюсь здогадкою він поклав руку молодшому на голову, а другою коротко вдарив у сонячне сплетіння. Мерзотник захрипів і обм’як. Смикатися вже ніхто не намагався. “Анестезія пройшла успішно” – злорадно вирішив хлопець. І одразу ж повторив процедуру зі страшим. Удари були так собі, але він один бачив ті червоні зблиски між його долонею і головами обох мерзотників. Уся його злість і лють насичувала їх.

– Слухайте сюди, ви обидва... – почав він, коли підла сімейка знову почала щось сприймати. – Сьогодні в тебе, старий вилупку, відмовлять ноги... Паскудити ти будеш під себе... Бо ти і є лайно. Усі давно знають про твої мерзенні оборудки... уся наркота під тобою, уся гидота в місті від тебе йде... Не від одного, звісно, але й цього вистачить. А в тебе, – Макс повернувся до меншого, – відмовить усе й одразу вже зараз, і твій поганий язик, зокрема... Ось тут і подивимося, чи захоче улюблений татусь платити за твоє нікчемне життя... А ти, татусь, знай – усі ваші теперішні задоволення сталися через нього... Якщо ви хочете жити, саме жити, хоч якось... то в середу надвечір приносите по двадцять п’ять тисяч доларів за кожного... Мені байдуже, як ви прилізете сюди – в розкаряку на посіпаках, у візку чи в труні. А щоб думалося вам веселіше, у середу в тебе, старий щур, відмовить ще й ліва рука. А в четвер сума вже зросте вдвічі. А до суботи ви виберетеся геть із цього будинку і навіть із цього району... ні – взагалі геть звідси, щоб і в місті я про вас більше не чув ніколи. Якщо зустріну десь хоч одного з вас чи почую, що ви десь тут знов комизитесь – ви просто і без викрутасів здохнете. Обидва. І відразу.

Хлопець підвівся, його похитувало... Настя підбігла і підхопила його під руку... Глянувши на неї, він тільки коротко, але вдячно кивнув. Легенько потягнувши повідець, зібрався йти у зворотний бік, але пес несподівано знов вперся. Потягнувши Макса за собою, він підійшов до тіл, що валялися на доріжці, продовжуючи весь цей час глухо гарчати. Макс, дивуючись, не стримував його. Порве – значить так і буде. Але від собаки не відчувалася агресія, лише тільки щось на кшталт презирства і гордості за свою зграю. Підійшовши туди, де були голови, Махно перестав гарчати і, задерши лапу, рясно окропив спочатку одного, а потім і другого. Після цього розвернувся гарненько загріб лапами і потрюхикав уперед, поглядаючи на людей.

Вийшовши подалі від будинку, всі зупинилися. Першим почав сміятися професор…

– Настя... ти уявляєш... він... він їм помстився... – сміх заважав йому говорити, але зупинитися він не міг.

Потроху дівчата долучилися до цих веселощів, їхні молоді голоси, срібними дзвіночками лунали у вечірній тиші. Переляк покидав їх. Усі наперебій перепитували одне в одного, уточнюючи, чи всі бачили подробиці цієї “помсти”. Нервове напруження не перейшло в істерику, але ж вимагало виходу.

Макс не сміявся. Йому було зле. Першою це відчула Настя по тому, як збільшився тягар на її плечі. Поглянувши в його побіліле обличчя, вона стрепенулася…

– Максе!, що з тобою? Тобі погано?

Сміх вмить стих, уже дві дівчини підтримували хлопця, а третя тримала на повідку пса, який теж переживав і аж скиглив, намагаючись притиснутися до його ніг, ткнутися носом у коліно й заглядаючи в очі всім підряд.

Професор швидко оглянув Максима

– Знову перенавантаження. Він довго голодував, і ще не повернувся в норму, а тут такі стреси... Так, дівчата, давайте-но проведемо його додому, гарний відпочинок і все буде просто чудово.

Настя з одного боку, Маша з іншого – дбайливо підтримуючи, вони удвох супроводили Макса в його квартиру.

– Спасибі, мені вже краще... – Макс трохи оговтався, звільнився від ніжних обіймів і потопав на кухню... – Ех... що за життя... весь час треба жерти... – донеслося звідти, – а потім дивуємось, звідки в людях стільки гівна...

– Ну, раз жартує, то жити буде, – усміхнувся і професор.

– Михайле Миколайовичу, – Максим глянув із кухні з чашкою чаю і шматком батона в руці... – можу я попросити вас про послугу?

– Звичайно, все, чим зможу…

– Завезіть, будь ласка, Марійку і Надю додому, а то там батьки в паніці вже, напевно... а то я щось не в формі, – він встиг поставити чашку на стіл, батон уже впав на підлогу, а поряд із ним звалився і сам Макс. Надя злякано скрикнула, але проф одразу ж заспокійливо заговорив:

– Нічого страшного, нічого страшного... треба було його все ж таки вкласти, а ми дозволили йому бродити. Давайте-но вкладемо молодого чоловіка в ліжко.