Джон Віндем - День триффідів

те, що кінець наближається, і використовувалися у великій кількості різних історій та пророцтв. Тому, коли ти бачиш приголомшливе небесне явище, що може бути більш природним, ніж прив’язати його до комети? Спростування потребує часу — а часу в нас якраз і не було. І коли після цього відбувається справжня катастрофа, то в очах кожного вона лише підтверджує те, що це була комета.

Джозелла кинула на мене дуже холодний погляд.

— Білле, ти намагаєшся сказати мені, що вважаєш, ніби це взагалі була не комета?

— Саме так, — погодився я.

— Але… я не розумію. Що ще це могло бути?

Я відкрив пачку сигарет у вакуумній упаковці й прикурив одну на двох.

— Пам’ятаєш, Майкл Бідлі казав, що багато років ми рухалися натягнутою мотузкою?

— Так, але…

— Так от, я думаю, що сталося так, що ми впали з неї і лише небагатьом вдалося пережити падіння.

Я зробив затяжку і подивився на море, а потім на безмежне блакитне небо, що розкинулося над ним.

— Там, нагорі, — продовжив я, — там нагорі була і, можливо, й досі є невідома кількість супутникової зброї, що кружляє й кружляє навколо Землі. Просто безліч прихованих загроз, що літають на орбіті, чекаючи, доки хтось або щось їх запустить. Що в них було? Ні ти, ні я цього не знаємо. Якісь надсекретні речовини. Усе, що ми чули, — це припущення: ядерне паливо, радіоактивний пил, бактерії, віруси… А тепер припустімо, що один з таких типів зброї налаштований так, що виділяє випромінювання, якого не можуть витримати наші очі, яке може випалити або принаймні пошкодити оптичний нерв?

Джозелла стиснула мою руку.

— О ні, Білле! Ні, вони не могли… Це було б… жорстоко. О, я не можу повірити… О ні, Білле!

— Мила моя, уся ця зброя там, нагорі, була жорстокою… Припустімо тепер, що сталася якась помилка або аварія — можливо, й справді пов’язана з цим кометним сміттям, якщо можна так висловитися, — і деякі з цих штук почали вибухати…

Хтось починає говорити про комету. Можливо, тоді ніхто не збирався це спростовувати — та й часу, в будь-якому випадку, виявилося замало…

Ну звичайно, ці пристрої були призначені для того, щоб діяти близько від земної поверхні, де ефект від них поширювався б на визначену та обчислену територію. Але вони запрацювали там, у космосі, і, можливо, зіткнулися з атмосферою — так чи інакше вони діяли настільки широко, що люди в усьому світі отримали пряму дозу випромінювання…

Що сталося насправді, тепер можна хіба здогадуватись. Але в одному я впевнений: якимось чином ми скинули на себе купу цієї гидоти. І ця чума теж походить звідти — це був не тиф…

Я вважаю, що було б наївно вірити у фатальний збіг, ніби комета, що з’являється раз на кілька тисяч років, з’явилася саме тоді, коли ми досягли успіхів у виробництві супутникової зброї. Ні, я думаю, що ми просто доволі довго балансували на мотузці, і рано чи пізно нога мала з неї зісковзнути.

— Ну, якщо ти так на це дивишся… — пробурмотіла Джозелла. Вона зупинилася і довгий час розгублено мовчала. А потім сказала:

— Думаю, у певному сенсі це мало б бути ще жахливіше, ніж ідея про природу, яка завдала нам удару наосліп. Але я все одно не вважаю, що це жахливо. Ця версія дозволяє мені почуватися не настільки безнадійно, бо принаймні дозволяє зрозуміти те, що сталося. Якщо все було так, то це принаймні той випадок, повторення якого можна уникнути — це просто ще одна з помилок, яких нашим нащадкам доведеться уникати. О, любий, як багато було цих помилок! Але ми можемо запобігти їм.

— Гм, ну, — сказав я, — у будь-якому випадку, щойно вони переб’ють всіх триффідів і вилізуть з цього безладу, вони матимуть купу шансів наробити власних помилок.

— Бідолахи, — сказала вона, ніби дивилася на ряди праправнуків, — але ж ми небагато їм можемо запропонувати, чи не так?

— Люди казали: «Життя таке, яким ми його робимо».

— Мій любий Білле, майже в усіх випадках це лише купа… але не хочу бути грубою. Але думаю, мій дядько Тед теж любив так казати, доки хтось не скинув з літака бомбу, що відірвала йому обидві ноги. Після цього він змінив свою думку. Я не зробила у своєму житті нічого такого, що допомогло б мені залишитися в живих, — вона викинула свій недопалок. — Білле, а що зробили ми, щоб нам пощастило у всій цій обстановці? Час від часу, коли я не відчуваю себе виснаженою й егоїстичною, я думаю про те, як нам насправді пощастило і хочу так чи інакше віддячити за це. Але потім думаю, що якби був хтось або щось, кому можна було б віддячити, то вони обрали б того, хто заслуговував би на таку долю набагато більше, ніж я. Усе це занадто складно для простої дівчини.

— І я, — сказав я, — вважаю, що якби хтось тримав кермо влади над усім, то багатьох речей в історії просто не сталося б. Але я не дозволяю собі дуже цим перейматися. Нам пощастило, мила моя. Якщо завтра це зміниться — що ж, хай буде так. Що б не сталося, це не забере того часу, який ми провели разом. Це більше, ніж я заслуговував, і більше, ніж більшість чоловіків отримують за все своє життя.

Ми ще трохи посиділи, дивлячись на порожнє море, а потім поїхали до маленького містечка.

Після пошуку, під час якого ми знайшли більшість речей зі списку, ми вирушили на пікнік на узбережжі, обравши ділянку з довгою смугою гальки позаду, куди жоден триффід не зміг би підкрастися непоміченим.

— Нам потрібно частіше так вибиратися, доки є можливість, — сказала Джозелла. — Тепер, коли Сьюзен підросла, я вже не настільки прив’язана до справ.

— Якщо хтось і заслужив право на відпочинок, то це ти, — погодився я.

Я сказав це, відчуваючи, що хотів би вибратися разом і попрощатися зі знайомими місцями, доки це ще можливо. Щороку перспектива ув’язнення ставала все реальнішою. Уже зараз для того, щоб поїхати на північ від Шернінґа, доводилося обирати багатомильний окружний шлях, аби об’їхати місцевість, що знову перетворювалася на болото. Усі шляхи швидко псувалися через ерозію від дощів та водних потоків, а також від коріння рослин, що пробивало поверхню. Часу, доки ще можна буде довезти додому цистерну з пальним, залишалося все менше. Одного разу одна з них застрягне посеред дороги і, швидше за все, заблокує її назавжди. Напівгусеничними машинами можна буде й надалі їздити