Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

— Він з делегацією.

— З делегацією! А як же я? Я не знаю цього міста. Ніхто мене не пустить до себе.

— Не пустить до себе? Але, Ваша Ясновельможносте, все готове. Лише йдіть слідом за мною.

— Оце так добра новина! Ви ще й нагодуєте нас?

— Нагодуємо, напоїмо, усе, чого забажає Ваша Ясновельможносте, — сказав, дивуючись усе більше, месьє Масе.

— З Богом. Я йду за вами. Ви всі, ідіть сюди. Це абіссінці — взагалі, вони народ працьовитий, але мені, здається, дали найбільш ледачих. Ходімо, ходімо.

Вони з мулами та віслюками перетнули всю колонію. Месьє Масе був радий тому, що консул узяв пересторогу та заборонив того дня рух на вулицях. Чим менше буде свідків цієї події, тим менше «дитя мов» матиме боятися появи одного прекрасного дня фантома з минулого, який гукне, щоб зламати йому кар’єру: «A-а! Я ж його бачив, коли він супроводжував двох віслюків та ефіопського посла».

Мюрад зупинився дорогою, щоб полегшити себе біля платану, супроводжуючи свої дії гортанними звуками, які позначали його радість з цього приводу.

Нарешті вони прибули до будинку венеціанців. Перший поверх було відведено для амбасади. То була дерев’яна споруда, другий поверх якої виступав уперед, тримаючись на доволі елегантній тріангуляції з балок. Від вулиці її відділяв садок, він був невеличкий, але за ним доглядали з великим піклуванням. Низький чагарник був підстрижений у формі герба Республіки Дожів, і був схожий на зелений рельєфний щит на салатовому тлі галявки. Мюрад наполягав, щоб усіх тварин завели в цей садок, і наказав абіссінцям випустити їх на волю після того, як з них знімуть упряж.

Вірменин роззувся перед входом, і впав на першу ж софу, присягаючись, що більше не зсунеться з місця.

Месьє Масе зник — як він сказав, щоб приготувати закуски.

— Та ще й супу! — встиг вигукнути йому вслід Мюрад.

Повернувшись, секретар доповів консулові про цю незвичайну поведінку. Месьє де Майє відповів йому, що дипломат, який дозволяє здивувати себе в чужій землі, є подібним до лицаря, котрий підіймає забрало посеред бою.

— До того ж, — сказав консул гордовито, — будемо поблажливими. Згадаємо, звідки він прибув.

Витягли другий список, до якого увійшли купці, які не змогли приєднатися до делегації, і яким довірили іншу честь — наприклад, носити закуски.

— Може, вже пора…? — спитав месьє Масе.

— Звичайно, — сказав консул. — Накажіть першому ж з цих месьє виконувати свої обов’язки.

Решту дня в будинку венеціанців змінювали один одного чесні купці, які, немов слуги, носили коші з фруктами, чаші з солодощами, таці з закусками. Усі платили таку ціну за честь наблизитися до ефіопського посла. Усі бігли потім до консульства сказати месьє де Майє, що більше їх не обдурять, і що ніхто не повірить, нібито такий неотеса може бути послом бодай якогось короля. Побоюючись нападати просто на консула, вони звинувачували Понсе у брехні. Делегація на чолі з Брело повернулася як раз під час цих прикрих сцен. Вона теж уся злилася на Понсе. Коли ж довідалися про правду, припинили дорікати аптекарю, за те, що змусив їх чекати неіснуючого посла, однак негайно приєдналися до звинувачень, котрі адресували йому ті, хто носив закуски. Жан-Батіст, скориставшись збентеженням, що царювало в консульстві, зник.

— Тихше, месьє, — гучно сказав консул, перекрикуючи галас. — Прошу вас зараз піти по домівках, і дякую вам за вашу допомогу.

Знов почулися протести. Консул зупинив їх жестом.

— Ця людина є послом великого короля, який був упродовж століть відрізаний від усілякої цивілізації. Ось чому треба бути поблажливими, та ось чому його прибуття залишається, попри всі непорозуміння, великою подією. У всякому разі, важливішим за посла є послання. Завтра ми дізнаємося, що хоче сказати нам король Абіссінії.

Залишивши консульство, Понсе пішов просто до Венеціанського міста, щоб там зустрітися з Мюрадом. Він побачив салон венеціанців без жодних меблів, бо раби за наказом вірменина повиносили їх назовні та виставили уздовж мурів. Там, де була в купців вітальня, не залишилося нічого, крім килимів та подушок, знятих з крісел, та кинутих просто на підлогу. Мюрад сидів там по-турецькому, під великою люстрою венеціанського скла, оточений значною кількістю срібних тарілок, кришталевих келихів та коштовних глеків.

Жан-Батіст попросив пояснити йому епізод з мулом та причину прибуття несподіваним шляхом. Потім вислухав власну версію Мюрада прийому його колонією. Вірменин вважав усіх цих купців нахабами, бо, хоч вони й сказали йому спершу, що він тут, як вдома, і що всі ці дарунки належать йому, але вступити в право користування цими благами не дали. Усе їм не подобалося: і мули в садку, і винос меблів, і кава абіссінців, для котрих вона була єдиною радістю, і котрі готували її на маленькому вогнищі, дуже обережно розведеному на плитах передпокою.

Насміявшись досхочу через цю розповідь, що вкінець розсердило Мюрада, Жан-Батіст сказав йому, щоб він поводився так і надалі. Потім дав кілька цінних порад стосовно того, що потрібно робити та казати наступного дня, коли прийдуть за вірчими грамотами.

Нарешті, Жан-Батіст пішов до себе. Він чекав якихось новин від Алікс, і хвилювався через це весь день, бо, не побачивши її напередодні, не міг думати ні про що інше. Він навпомацки піднявся по сходах, запалив свічку та знайшов, немов чекав на це, складений у четверо папірець, залишений кимось під підсвічником. То була записка від Франсуази, яка наказувала йому бути в саду, в кінці головної вулиці колонії, після того, як дзвін каплиці проб’є дві години ночі.