Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

їй гідність справжнього кохання, яке народжується не з зиску, а з почуттів. Щодо честі, то тут вона дивилася на матір, яка так пильно берегла свою: чим стала ця жінка, як не рабинею чоловіка, який зробив з неї свою власність? Таким небезпечним роздумам віддавалася Алікс під час одягання. Проте, було б невірно думати, що, вчиняючи так, вона була під впливом Франсуази. Коли вони вийшли з будинку крізь двері для прислуги, а їхні тіні змішалися з темрявою вулиці, Алікс відчула, що тремтить від щастя не тільки через думку про те, що вона робить, але й через внутрішнє та майже тваринне усвідомлення того, що дії її, сьогоднішні дії — ризик, може, деяка форма жертви — були приємними найавтентичнішій, найменш спотвореній цивілізацією частині її душі, або тому, що можна було просто називати її справжнім характером.

Жан-Батіст, чекаючи побачення, думав про те, що до тих пір мав справу лише з коханням легким та ефемерним, котре першої ж миті, яка доволі часто буває також і останньою, приймає форму двобою, де кожний — холодний та стриманий — прагне не піддатися й перемогти, і де вся жалюгідна гра зводиться нарешті до приховування якомога довше того, що кожний думає насправді. Цього разу кожний знав, що відчуває інший, заздалегідь та достеменно. Тут не йшлося про підкорення та про майбутнє забуття. Просто треба було випустити в світ — тобто в повітря, де пролунають слова, де розгорнуться жести, — це вже зачате кохання, яке так давно жило в них. Для цього відповідального завдання Жан-Батіст відчував себе не досить досвідченим.

Коли в темряві пролунали два глухі удари дзвону, кожний був на своєму шляху: Алікс із Франсуазою виходили зліва з-поза грат, а Жан-Батіст, який ховався в глибині саду, наближався до входу. Кожний відчував, що переживає мить швидкоплинну, неповторну й дорогоцінну не лише через те, що мало відбуватися за нею, і на що вони давно були готовими, а просто через те, що ця мить ніколи вже не повториться. Обоє намагалися продовжити цей час настільки, наскільки лише зможуть, закарбувати його, як назавжди закарбовують у пам’яті риси людини, котру ніколи більше не побачать. Словом, вони рішуче прагнули нічого не прискорювати. Однак, тільки побачили, як зближуються їхні тіні, лише опинилися один навпроти одного, ця рішучість їх лишила: пережита розлука, тривожність цього безлюдного та темного місця, і, особливо, бажання, котре було в них, подіяли так, що вони негайно обнялися та мовчки обсипали один одного поцілунками.

— Оце так щастя! — казали вони по черзі.

І продовжували куштувати смак губ, торкатися один одного тривожними пальцями, які немов хотіли точно переконатися в присутності тут іншого, в його реальності, при цьому відчуваючи всю від цього приємність.

Оскільки вони знаходилися на тій стадії кохання, коли зникає все навколо, то не промовляли ані слова. Для них було достатньо бути поруч. Але Франсуаза, яка була насторожі біля грат, прийшла сказати їм, що баритися негоже. З цими словами до них повернувся весь світ та всі перепони, що здіймалися на їхньому шляху.

— Як ти переконаєш мого батька? — сказала Алікс коханому, розрізнюючи в темряві лише його неясний силует. — Він усе частіше говорить про моє весілля…

— Наразі не треба нічого йому казати, нічого давати зрозуміти, — сказав Жан-Батіст. — Будемо бачитися, бо я більше не можу жити без того, щоб не обіймати тебе, коли ми вже нарешті разом. Але потрібно, щоб ніхто не знав нічого доти, доки я не виконаю свого наміру. Я поїду до Версалю.

— Як! — скрикнула Алікс, притискаючись до нього. — Ти ж тільки повернувся! І вже хочеш їхати?

— Подумай, що це єдине рішення. Король хотів амбасади: я привезу йому її. Він один може дати мені таку винагороду, якої мені треба. Я повернуся шляхтичем, і твій батько не зможе мені відмовити.

Алікс була готова вірити всьому, що казав їй той, кого вона кохає. Цей план не подобався їй, бо він мав розлучити їх ще на деякий час. Утім, вона погоджувалася, що він був найкращим з можливих, та присягалася Жану-Батісту допомогти йому, чим тільки зможе.

— Єдине, чим ти зможеш мені допомогти, це не забувати мене.

Почувся крик обурення, який згас у довгому поцілунку.

Нарешті повернулася Франсуаза і вблагала їх якнайшвидше розпрощатися, бо незабаром мали виїхати з дозором яничари. Вони відступили один від одного, наразі повернулися бігом назад, знов обнялися та, нарешті, пішли кожний у свою сторону в гарячу ніч, у якій було чутно, як скрипіли під вітром пальмові дерева.

* * *

Жану-Батісту Мюрад довіряв. Бо хіба не виявив сам Негус своєї прихильності до цього чужинця? Отже, він погоджувався робити все, що накаже йому аптекар. Це було для нього тим легше, що решта мешканців цієї франкської колонії не була йому до вподоби. Ці надто багаті та надто люб’язні купці нагадували його колишнього господаря в Алепі — його удавану доброту та лицемірство. У Мюрада не один раз виникало бажання перевернути тарілку йому на голову. Цього разу він мав таку можливість. Якщо ж ті, хто його приймав, нічого поки що йому не зробили, то тим гірше було для них.

— Які там вірчі грамоти? — сказав він із пихою, коли месьє Масе прийшов по них до нього. — За кого ви мене приймаєте? Я посланець Короля. Короля Королів, до того ж.

І додав, дивлячись на свою маленьку пухлу долоню, на мізинець якої була насаджена мідна каблучка:

— Його Величність строго наказав мені передати його грамоти королю Франції особисто. Отже, щоб їх йому передати, я маю їхати до Версалю.

Месьє Масе наполягав, але вірменин виявився непохитним, і скінчив тим, що доволі жорстко виставив його за двері. Секретар повернувся до консульства ледь живий, і переказував цю розмову месьє де Майє з похоронним виглядом.

— Ось тобі маєш! — скрикнув дипломат. — Він не хоче віддавати свої грамоти! Але, вхопи його біс, що ж то за манери? Нехай вже він сидить на підлозі та ображає всю колонію. Але ж, принаймні, погодився би представитися за формою!

— Може, вам самим… — натякнув Масе.

Консул зупинився перед бідолашним дитям мов і спопелив його поглядом.

— Ви, звісно, уявляєте собі, як я, представник Короля Франції, можу заговорити з кимсь, хто навіть не завдає собі клопоту доповісти про свої повноваження?

— Звісно, ні, — капітулював Масе.

— Добре, — сказав консул. — Ми вишлемо до нього делегацію.

— Жоден купець не схоче туди повернутися.

— Тоді ви підете самі, — гукнув месьє де Майє. — І скажете йому, що, якщо