Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Я думаю, що ти сама маєш глянути на це, – Висоцький наближається і передає мені результати. Відкриваю їх, пробігаюсь очима донизу і зовсім не дивуюсь, коли бачу, що ймовірність його батьківства 99,9%. 

Знову складаю лист надвоє і повертаю йому. Не скажу, що всередині щось тьохнуло. Там тихо. Я не бачу в цьому чоловікові свого батька. І, мабуть, ніколи не побачу. У мене таке відчуття, що він нічим не кращий за того ж Романа, можливо, тому я і не хочу ніякого зближення. 

– Ці результати хіба що для вас, – кажу спокійно. – Я батька не шукала. У мене є рідні люди. Вони – моя сім'я. 

– Я зрозумів, – говорить стримано. – Якщо тобі знадобиться моя допомога – тільки скажи. 

– Сподіваюсь, що цього не станеться, – сухо відповідаю. – Але дякую. 

Висоцький скупо киває і залишає палату разом зі своїм помічником. Тільки Після того, як він йде, мені вдається видихнути. 

– Ти як? – Алекс цілує мене у скроню, а я не знаю, що сказати. 

– Втомилася, – шепочу. – Хочу втекти з тобою на край світу. Якомога далі від усього цього. 

– Я теж хочу, синичко. Обіцяю, що скоро це станеться. 

– Я тобі вірю. І буду чекати.

Минуло два місяці

Я прокидаюсь під шум хвиль і задоволено усміхаюсь. Вітер тріпоче фіранками, а я ніяк не хочу вставати з ліжка. Алекса поруч немає, і це мені не подобається. Сідаю, намагаюсь пригладити волосся, а тоді просто залишаю все, як є. 

Алекс бачив мене різною, тому думаю, що моїм ранковим луком його не злякати. 

Босими ногами ступаю дерев'яними сходами та помічаю Алекса на кухні. Він готує сніданок біля плити в одних лише шортах. Дивлюсь на його рану, що повністю затягнулася – і мурахи біжать шкірою. 

Не втримавшись, тихенько наближаюсь, обіймаю за талію і цілую туди, куди влучила куля. 

– Не люблю прокидатись без тебе, – бурчу. 

– Пробач, синичко, – Алекс повертається до мене обличчям і з таким теплом в очах розглядає, що у мене подих збивається. – Я хотів приготувати нам сніданок. 

– Смачно пахне, – кажу й, притягнувшись навшпиньки, цілую його в губи. – Але я хочу не цього. 

– А чого? – лукаво усміхається і пробирається руками під футболку. 

– Спочатку в душ, – сміюсь і відступаю. 

Починаю тікати, голосно сміючись, а Алекс мене наздоганяє. Душ ми приймаємо разом, і виходить це трохи довше, ніж зазвичай. Та я готова хоч цілий день там провести, адже нам нікуди поспішати. Зараз для нас час зупинився. І поки ми тут, весь світ може почекати. 

– Я не вірю, що все погане нарешті закінчилося, – кажу, коли разом гуляємо пляжем, тримаючись за руки. – А що буде, коли ми повернемося назад? 

– Тобто? – питає Алекс. – Ти не знаєш, чим можна зайнятися? 

– Чесно кажучи, ні, – хмикаю. – Я наче частину життя втратила, коли все це почалося. Подругу не бачила дуже давно… Мабуть, продовжу навчання. Спробую працювати. Сидіти без діла – це не про мене. 

– Це хороша ідея, – підтримує мене Алекс. – Якщо з'явиться якесь захоплення – я допоможу тобі його розвивати. 

– Дякую, – кажу й, зупинившись, обіймаю його за шию. – Ти – найкращий, мій ведмедику. 

– Люблю, коли ти так мене називаєш, – задоволено усміхається. 

– Я знаю, – сміюсь. – Кохаю тебе, ведмежатко.