Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Розділ 24

— Ну, якщо дуже… — очі поліцейського затяглися паволокою і немов заскляніли. Він дзенькнув зв'язкою ключів, відчинив замок, а потім відсунув засувку. — Виходь… Тільки без дурниць…

— Дякую…

— Йди…

Ми разом дійшли до дверей туалету, і тут я зробив друге посилання.

— Ну що, начальнику? Із чистою совістю на волю?

— В сенсі? — незважаючи на скляний погляд, на обличчі сержанта намалювався певний подив.

— Що означає «у сенсі»? Розібралися ж… Давай, випускай. Давай швидше… нічого затримувати чесних людей.

— Хто розібрався? — сержант, як і раніше, підвисав.

— Слідчий. Хто ж ще. Так і сказав, вибачте, мовляв, помилочка вийшла. Не за того вас узяли. Можете бути вільними.

— Так? — Потер підборіддя поліцейський. — А документ? Документ де?

— Звісно… — я дістав з кишені театральний квиток, що випадково там завалявся. — Ось. Перепустка. Все, як належить. Підпис, печатка…

Сержант взяв замизканий клаптик паперу й витріщився на нього тим самим засклянілим поглядом.

— Так. Справді. Печатка та підпис…

Потім підняв голову.

— Ну, і чого чекаємо? Вільний. То й шуруй звідси. Ходять тут, від служби відривають.

— Що значить «шуруй»? — обурився я. — А речі?

— Ну, так… — сержант знову кивнув. — Ходімо…

Тепер ми зупинилися поряд із невеликою комірчиною.

— Стій тут, — загримів ключами сержант. — Прізвище?

— Рябошапка. Михайло Йосипович…

— Є такий… — у дверях відчинилося віконце і сержант почав викладати на відкидний прилавок мої речі. — Тримай. Годинник… гаманець… документи… ремінь… палиця… Начебто все.

— Так, все.

— Тоді розпишись в отриманні і що претензій немає.

Пара розчерків і поліцейський вийшов назовні.

— Усе? Тоді давай, іди вже… І без тебе справ вистачає… А… і це… Не попадайся більше. Не треба. Сьогодні розібралися, а хто знає, як воно іншим разом буде?

— Дякую. Усього доброго… — жартівливо козирнув я, обернувся і вперся поглядом у знайомого мені вже лейтенанта, що саме заходив у дільницю.

— Не зрозумів? — здивувався той. — А куди це ти зібрався?

Лейтенант трохи присів, ніби курку ловити збирався, а рука потяглася до кобури. Спізнився. Йому б одразу за пістолет хапатися, може б і встиг. Але тепер, коли я вже знав, чого від нього очікувати, трость ніби сама метнулася вперед і вдарила лейтенанта по зап'ястю.

Ого! Потужний супротивник… Потік енергії мене трохи з ніг не збив. А одержимого буквально в дугу зігнуло. Впав навколішки і зарепетував дурним голосом.

— Що тут відбувається?! — Вискочив до нас черговий.

— Та ось… лейтенантові зле стало… — показав я на офіцера, що стояв навколішки і крутив головою, як після нокауту. — Мабуть, щось з'їв не те?

Сержант кинувся допомагати лейтенантові, а я, бочком, вийшов надвір і зітхнув на повні груди. Трясця… Тільки той, хто хоч на кілька годин втратив волю, може зрозуміти, наскільки вона цінна і як дорого коштує.

Ну то й гаразд, доброго потроху. Час додому... Важкий нині день видався. Точніше, з урахуванням того, що вже ранок, учора…

Мало не забув. Мені ж за нейтралізацію червоного лейтенанта черговий рівень упав. Давно очікуваний. У тому сенсі, що разом із ним я отримав і нове, обіцяне Семеном Семеновичем, вміння. Лідерство.

Лідерство 1-го рівня. Тепер ви можете знаходити та приймати до групи помічників з числа обдарованих. Розмір групи визначається рівнем уміння «Лідерство». На першому рівні чисельний склад групи дорівнює «1»

Чудово. Щодо вільних пунктів, то тут без роздумів, всі в Мудрість.

«Мудрість - 0,70 (життєвий досвід помножений на вміння робити правильні висновки з чужих та власних помилок).

Ментальна атака 2-го рівня

Ментальний захист 7-го рівня»

— Доброго ранку, дядьку Михайле, — двері відчинилися, і ми ледве не зіткнулися ніс у ніс Лідою.

Я — нехай, закопався в налаштуваннях. А ось дівчисько могло бути і акуратніше... Ледве не прибила дверима. Втім, всі вони в цьому віці, кудись неймовірно поспішають, через що гасають стрімголов, не контролюючи світ навколо. А, власне, навіщо? Адже вони його пуп та центр. Відповідно, вся світобудова крутиться навколо, і нехай сама не стоїть на шляху молодого організму в його прагненні схопити і скуштувати від життя якомога більше, смачно і негайно.

— Привіт, оглашенна…

— Скажете, теж… — пирхнуло дівчисько. Явно не розуміючи значення епітету, але здогадуючись, що воно не надто схвальне. — До речі, а ви звернули увагу, що люди навколо якісь дивні стали?

— В сенсі?

— Та ось я придивилася… — Ліда, здається, зраділа можливості поговорити. — Ви тільки мамі не кажіть. Бо вона мене в божевільні запише.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍