Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Маму б сюди… Пронеслося мимоволі, але відвернув увагу на невеличку гавань, до якої ми майже дісталися. Ніхто не зустрічав нас, але щось досить обережно пришвартувало наш човен до причалу. І тільки коли відбувся «контакт», мої посіпаки дозволили мені видихнути спокійно, знову поховавшись. Озирнувся на Ріну, яка схвильовано вхопилася за дядькову руку, який не затримуючись пішов уперед. Кинувши на мене таємничий погляд, Емікс і собі зник. Я ж поплівся за Райтами, не встигаючи дорогою розглядати природу навкруги. На білий пісок аж хотілося ступити босоніж, але розумів, що зараз точно не до розваг. Тому декілька разів вдихнувши неймовірно чистого повітря, я мовчки слідував за моїми провідниками.

Рухалися ми вглиб острова, не зустрівши ані душі, якщо не рахувати птахів, що іноді сполохано злітали з різноманітних рослин. Принаймні вже згодом вийшли на простору галявину, на якій побачив кількох павичів, які волокли за собою свої хвости. А за ними височів прекрасний білий будинок дбайливо оточений зеленню, від якої важко було відвести очі. Трава ідеально вистрижена, кущі підстрижені, але ніде жодного садівника чи руху не спостерігалося. Хоча… Рух таки був. Вдалечині помітив газонокосарку, яка дбайливо обкошувала невеличкі квітучі кущі. Отже, роботи й доглядали за усім цим?

Стримавши в собі низку запитань, я пришвидшив кроки, аби наздогнати Ріну з Ноа. Двері будинку одразу ж роз’їхалися у різні боки, щойно ми наблизились. Всередині було все дивовижно білим, як і ззовні. Хіба що тут були присутні предмети декору в бежевих, блакитних та оливкових відтінках, що надавало цьому місцю ще більшого затишку. Все було неабияк по-домашньому, немов хтось власноруч підбирав усе: від оббивки меблів до картин і гардин на вікнах. Коли ми пройшли через простору вітальню, я намагався менше заглядати сторонами, бо не знав чому дивувався більше: ідеальному стану будинку, чи тому, що це місце було приховане від людських очей.

Втім, на терасі таки ми зустріли двох людей… Мабуть, господарі будинку. Та я чомусь знову завис у дверях, розглядаючи чоловіка: темно-русе волосся, але такі ж блакитні очі, як і в Ноа; міцна статура з ідеальною поставою, хоча на вигляд чоловіку було років шістдесят, не більше, але такий схожий…

— Батьку… — видихнув Ноа і кинувся в обійми чоловіка.

Навіть здалося, що вони обидва плакали, що аж ніяк не вкладалося в моїй голові. Втім, збоку почулися легкі кроки і я одразу ж повернувся у той бік. Гарна жінка у світло-блакитній сукні майже до щиколоток, підійшла до Ріни. Її зеленуваті очі важко було не помітити й те, як вони світилися, коли жінка оглядала мою дівчину. Доглянутою долонею вона торкнулася обличчя Ріни, щось прошепотівши самими губами. Здається, тепер й вони почали плакати. І лише я стояв колом, намагаючись зрозуміти хоч щось. Розумів поки що лиш одне, якщо чоловік був батьком Ноа, а жінка також мала певну схожість із ним, то це матір… Але я не розумів, чому вони тут і… Халепа, але це нелогічно. Я ще раз оглянув цих двох, вкотре переконавшись в ідеальності їхнього зовнішнього вигляду. Скільки ж їм років? Це неможливо…

Та мої роздуми порушила жінка, яка подивилася на мене. Мабуть, помітила моє збентеження, бо відпустила Рінину руку і підійшла до мене. Довго так оглядала мене, особливо спиняючись на моїх очах, від чого всередині аж подих перехоплювало. Що дивно — ніхто не казав ні слова. Тепер жіночка й по моїй щоці провела доволі таки ніжною долонею. Трохи звузивши очі, вона глянула на Ріну, яка одразу ж вкрилася рум’янцем, а потім знову подивилася на мене.

— Ти такий юний… — промовила чистішим голосом, що коли-небудь чув, і зовсім трішки всміхнулась.

— Мені вісімнадцять, мем.

— Називай мене — Адель.

— Але ж ви… — але жінка мовчки притулила пальця до моїх губ і потягнула до себе в обійми.

Як би це пояснити цю мить… Я… Словом, перше що я відчув, це був сплеск емоцій, від яких моє підборіддя чомусь затремтіло. Але чомусь здавалося, що в цю мить відбувалося зі мною щось більше, бо одразу ж згадалася мама і весь пророблений шлях задля її порятунку.

— Тепер все буде добре, дитя, — прошепотіла пані Адель біля мого вуха і відступила від мене. Лише тепер вона обійняла Ноа. — Любий мій, як же я сумувала за тобою.

— І я, мамо… 

Здається, я перебував в якійсь прострації, бо дивився на возз'єднання сім’ї з тугою за своєю власною, хоча нещодавно бачив їх. За весь час знайомства з Еміксом я не помічав у собі одночасно стількох запитань. А їх було  врази більше. Дотик до моєї руки, змусив мене трохи прийти до тями. 

Ріна ніжно всміхалась, хоча на очах досі блищали сльози.

— Дякую, Дем’яне, — сказала вона й обійняла мене.

— Будь ласка… Але мені тепер хтось щось пояснить?

Краєм ока помітив погляд Ноа в мій бік і його батька. Останній підійшов до нас, обійнявши спершу Ріну, а потім протягнувши мені руку. Я то потиснув її, але чоловік й мене притягнув у свої міцні обійми.

— Здається, ще ніколи мене так часто не обіймали… — вирвалося зовсім ненароком, але одразу ж насторожився, аби не сприйняли мій жарт за погані манери. — Перепрошую, сер.

— Як тебе звати? — натомість запитав чоловік, подивившись на мене пронизливим блакитним поглядом, як в Емікса. Навіть в Ноа так не виходило, як в його батька.

— Дем’ян Міллер, сер.