Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Треба б піти перевірити, чи ви нічого не забули…

- А я дуже уважна, - промовила Богдана.

- Ну, ви точно наплутали в рушниках, - осміхнулась я. – В мене там своя система. А ви… Поговоріть трохи без мене, добре?

Я відійшла від Данила раніше, ніж він встиг притримати мене за руку, і впевнено направилась на третій поверх. Насправді, це була просто втеча від можливого зв'ясування стосунків, але я не відчувала ні найменшого задоволення від перебування поруч з Даною і відчула дивне полегшення, коли піднялась на кілька прольотів сходами і буквально помчалась по коридору, сподіваючись поскоріше сховатись в колишній спільній кімнаті.

Нічого хорошого в тому, що Богдана рилась в моїх речах, я не побачила. Правда, скоріше вона просто згребла всі пакети і сподівається, що я просто радісно вислизну з невеликої золотої клітки.

Підозрює, що наші стосунки з її братом далекі від щирих?

Ну не настільки ж все погано! Я б зрозуміла, якби Данило був якимось виродком. Але він молодий, привабливий чоловік, при грошах. Звісно, не той випадок, коли підступна мисливиця за грошима робитиме все, аби не опинитись з чоловіком у ліжку! Здається, навіть навпаки. Та що там, навіть я готова признати, що Данило мені подобається!

Хоча про обережність забувати не варто. Нехай навіть не сподівається! Правда, це вже більше торкається самого Данила, ніж його відверто дивнох сестри.

Я зупинилась біля дверей і притиснулась до стіни, хоча боятись зайти в кімнату не було жодного приводу. Але всередині щось шуміло, і я мимоволі прислухалась, стараючись не реагувати на голоси Данила та його сестри, що лунали знизу.

Це Вася мої речі збирає, чи то як?

Мало там що, всяке буває. Раптом ще не все зібрали, а Василь якраз намагається зрозуміти, що за рушник мій. Залишатись наодинці з чоловіком Богдани не хотілось, і не тому, що я його боялась, а тому, що не хотіла, як раптом що, псувати їх крихке перемир'я. Все-таки, Дана досить ревнива, як мені здалось, і вона буде не в захваті, що її чоловік опинився наодинці з якоюсь стороннью Снігуркою.

Шурхіт всередині стих, але з кімнати так ніхто не вийшов. Олена Володимирівна так тихо себе не поводила, Сергій Петрович не пішов би на третій поверх лише для того, щоб залізти в синову кімнату. Діти? Та діти вже давно сплять, бабуся якраз їх вкладати пішла… Василь? А притих чого?

- Щось сталось?

Я здригнулась.

Вася, той самий, про якого я щойно згадувала і чекала, що саме він сидить у нас з Данилом в кімнаті, зараз стояв поруч і здивовано дивився на мене.

Двері не гуркотіли.

Він піднявся по сходах.

- Ти тут? – здивовано перепитала я.

- Ну я. Не привид же, - не розуміючи, про що мова, відповів Василь.

- а там хто?

- Та звідки мені знати? – знизав плечима він.

- І чому в з Богданою вирішили перенести мої речі в твою колишню кімнату? Добре, що помирились, звісно, - протягнула я з недовірою, - але можна було просто запропонувати…

- Я нічого нікуди не переносив, - відповів Вася. – Я взагалі не розумію, про що мова.

- Ні про що, - швидко випалила я, так, що це не могло не виглядати підозріло. – Ні-ні, правда! Все добре, йди.

- Дивна якась, - знизав плечима Василь. – Ну добре. Приємних снів.

- Приємних, - ехом відізвалась я.

Василь, втративши залишки інтересу, спокійно пройшов повз, заглянув у ванну, що була на третьому поверсі, взяв там щось, здається, свою бритву, і пішов назад. Майже діставшись сходів, він підозріло покосився на мене, закотив очі і продовжив свій шлях, трохи зсутулившись і бурмочучи собі під ніс щось про сімейку божевільних.

Так, сімейка ще та. І Дана тут прямо спонсор неадекватності!

Але я була впевнена в тому, що шурхіт в кімнаті мені не почувся. Тим паче, звук повторився, наче хтось возився на ліжку.

Вирішивши, що очікування нічим мені не допоможе, а видирати в приступі ревнощів Дана мені волосся не буде, все одно Василь вже пройшов мимо і явно ні на що не зазіхав, я рішуче відчинила двері і, на мить зажмурившись, широко відкрила очі і уважно оглянула кімнату.

Хоча, а що там оглядати?

Джерело всіх звуків, що викликали в мене підозру, було як на долоні.

Першим було бажання заверещати. Від обурення, гучно, протестуюче. І також вчепитись у волосся. Але я нагадала собі про те, що взагалі-то вмію стримуватись, а скандали – це точно не мій шлях.

Та й взагалі…

Навряд чи Котовський в захваті від істеричок.

Я спробувала нагадати собі, що мені і Котовський повинен бути по барабану, але тут розум підказав, що тоді й побачена картина мене не повинна обурювати. Мені тоді треба спокійно знизати плечима і закрити за собою двері, виходячи з кімнати. А якщо в глибині души виникає бажання вдавити ту, хто в усьому винен, то… Ні, так просто я не здамся!

Даня не раз прямо казав, що будь-яку фантазію можна перетворити в реальність. І хоча так легко я на це зважитись не могла, нікому своїми брудними лапами в нашу історію лізти не дам!