Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Зніми мене звідси.

— Якби я знав, як, — пробурмотів собі під ніс Ярослав. — Проте, падати не високо. У крайньому випадку, розірву павутиння. Не вб'єшся.

— Сволота.

— Думаєш? — вважав за потрібне зобразити здивування Ярослав. — Ти без дозволу забрався до моєї кімнати, не цікавлячись моєю думкою, вирішив тут жити, я тебе гнати не став. І я ще й сволота. Між іншим, я маю повне право ставити у своїй кімнаті будь-які запитання. А культурні гості у відповідь на ці запитання кулаками не розмахують.

— Відпусти, скотина.

— Сам такий. Не треба було приходити до мене.

— Уб'ю, — похмуро пообіцяв дажан.

— Здається, це ти вже казав. Мене інше цікавить. Адже це твій предок. — Ярослав смикнув підборіддям у бік ширяючого портрета. — Впевнений, що твій, надто ви схожі. Щоправда, є один нюанс. Якщо вірити довідковій Нуяме, всю родину Валідай хтось вирізав років сім тому. Вважається, що тих, хто вижив, немає. Скільки тобі років тоді було? Дванадцять, тринадцять?

— Десять, — сказав блондин, скорчивши звірячу пику.

— Тобі сімнадцять років? — здивувався Ярослав. Хлопець на вигляд був старшим. Одноліткою Ярослава як мінімум, а можливо й старше. Впевнений такий, нахабний, дуже самостійний.

— Поки що шістнадцять, — голос хлопця сочився отрутою.

— Ну, нічого собі. З ким я зв'язався? А головне, навіщо? Малолітка якийсь.

Неприємності тихенько шкрябалися у двері, натякаючи на своє прибуття. Ярослав рішуче вдає, що не помічає дорогих гостей і болісно думає, чому вони із завидною регулярністю відвідують саме його? Навколо стільки людей, сила-силенна магів-недоучок, біловолосі вбивці містом бігають. Вибір величезний. На будь-який смак.

— Відпусти мене. Тебе це не стосується, — м'яко сказав малолітка і вимучено посміхнувся.

— Що «це»? — зацікавився Ярослав.

— Все! — гаркнув хлопець.

— Як тебе хоч звуть, диво? — навіщось спитав Ярослав. В голову несподівано  завітала здорова думка, що не всяку цікавість варто задовольняти. Допитливість занапастила не одну кішку. Але коли Ярослав востаннє звертав увагу на здорові думки? Так одразу й не згадати.

— Нейме Карі Аліно старших Валідай, — представився хлопець і нахабно посміхнувся. Аристократ.

— Що з того ім'я? — Зацікавився Ярослав.

— Нейме. Онук бога.

— Ти внук бога?

— Ім'я означає онук бога, — хлопець почав злитися. Висіння під стелею без видимих причин, він сприйняв з крижаним спокоєм, а зараз злиться. Дивно.

— То-то я дивлюся, ні краплі не схожий.

Не потрапив. Насмішки над ім'ям хвилюють хлопця ще менше ніж невидиме павутиння. Тут щось інше. Агресія на нерозуміння елементарних з його погляду речей. Можливо. Хто цих тигрів знає? Кішки взагалі загадкові тварини, тим більше тоді, коли їм не пощастило народитись у людській шкурі. Сюди б розумного психолога. Для обох. Можна й психіатра. Гірше не буде.

— Навіщо ти книжки крав, диво? — вирішив повернутися до цікавої теми Ярослав. — Злякався, що твою пику впізнають по цій картинці?

— Ні! — гаркнув хлопець. — Намагався виграти час на обмірковування ситуації, — і посміхнувся. Мовляв, думай, що хочеш, якщо ти такий розумний.

— Ага, то ти не єдиний, хто вижив, — зробив свій висновок Ярослав.

— Що?! — обурився хлопець.

— Ти дажан. А я знаю, що таке дажан. І що означає сім'я для Дажана, теж знаю. Дажани ледь не через день приходять до Ярена і всіляко його дістають, а він потім на мені злість зриває. Не люблю я дажанів. Але поважаю. Внутрішні правила у вас хороші, чіткі, ясні, виключають різні тлумачення. І ставлення до сім'ї відмінне, навіть завидно.

— Сволота!

— Є одна дивина, — не став сперечатися з визначенням Ярослав, онуку бога зверху видніше. — «Драконовий свисток», який зберігала твоя сім'я, зник у невідомому напрямку і досі ніхто не спробував ним скористатися. Вирізати всю сім'ю та не скористатися тим, заради чого це було зроблено. Дивно, правда? Чи не дивно? Може, ним просто не можуть скористатися? Драконячі дари мають характер, найчастіше такий ж мерзенний, як і в самих драконів. А ще вони прив'язуються до носіїв крові, здається, це так називається. Ось хтось помилково і вирішив, що якщо цієї крові більше не буде, свисток прив'яжеться до крові його сімейства. Не вийшло. І він почав з'ясовувати чому. І підібрався дуже близько до решток твоєї родини. Я ж правий?

Хлопець промовчав. Втім, Ярославу відповідь і не була потрібна. Він розгадував головоломку, не дуже складну, просто заплутану.

— Ти не зможеш їх вічно рятувати. Простіше усунути загрозу.

— Якби я знав, хто ця загроза, — зовсім сумно сказав дажан. — Одні найманці трапляються, які поняття не мають, у що вплуталися.

— Ага, значить, спочатку треба визначити загрозу, а потім усунути. Втім, можна поєднати. Адже вони щиро вірять, що свисток можна перепрограмувати, тільки не знають як. Якщо вони зустрінуть людину, яка знає і підкине їм гідну наживку… У цій академії безліч шпигунів найрізноманітніших сімей. Можна спробувати пустити слух усередині цього славетного навчального закладу. Вивчає хтось, припустимо, драконові артефакти та дізнається про цікавий обряд передачі. Він шалено радий з цього приводу. Йому більше не потрібно думати над темою дипломної роботи. Студенти люблять ділитися своєю радістю з усім світом. Рано чи пізно потрібна людина цю новину почує.

— Маячня, — сказав хлопець.

— Нічого не маячня. Не можна недооцінювати плітки. Найбезглуздішій плітці вірять охочіше, ніж науково обґрунтованій теорії. Плітка якось ближче.

— Зніми мене звідси, — сказав хлопець, сперечатися про плітки він не став. Йому не хотілося сперечатися. Насправді він дико втомився і давно заплутався. І йому дуже хотілося перекласти всі свої проблеми на чужі плечі. Але він не міг. Він дажан. Дажан ніколи так не вчинить. У крайньому випадку неохоче прийме допомогу.

Ярослав зітхнув. Здається, він знайшов чим зайнятися найближчим часом. Нудьга йому більше не загрожує. Йому загрожують неприємності. Великі. Залишилося тільки відчинити їм двері.