Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Ага, – через нову паузу відгукнувся Савелій. – Я загалом так і думав.

– Молодець, – іще більше розвеселився Валентин. – Здогадливий. То я залишу їх собі, окей? Ти не проти?

Йому вистачило двох секунд, щоб увімкнути диктофон на запис. Старий мобільник був простенький, але функція діяла.

– Що ти сказав? – неголосно спитав Савелій, і Валентин навіч побачив, як буруняться жовна на його широкім обличчі.

– Ти чув. Повторювати я не наймався. Ці три штуки залишаю собі. Бо маю право. Щось у тебе з пам’яттю кепсько…

– А це про що?

– Про те. Пам’ятаєш останній трансфер з Бікіна? Той, що через мене пішов у Київ? Наче ж борг за тобою.

– Я з тобою розрахувався.

– Ну так, – миттєво перебив Валентин, – це якби я не знав, що там. А я знав. Поцікавився, слава богу, поворушив мозком. Ти сам хоч уявляєш, що б зі мною зробили, якби взяли разом з отим контейнером?

– Не взяли ж, – огризнувся Савелій. – То через це ти все й замутив? І дівчину втяг у лайно? Не міг по-людськи поговорити?

– А з ким мені було говорити, якщо ти мене викинув з дому? Ти думаєш, я не в курсі, з якої речі ти різко зав’язав з кар’єрою і метнувся в Україну з усім своїм добром, праведним і неправедним?

Це було зайве. У слухавці зависло кам’яне мовчання. Потім Савелій запитав:

– Ти звідки дзвониш?

– Та яка різниця, – сказав Валентин. – Однаково не дотягнешся.

– Дотягнуся, – прохрипіла слухавка. – Будь певний. Я тебе з-під землі відкопаю… Відкопаю і вб’ю! Бог мені свідок.

Валентин відключився, перевірив запис і сунув мобільник у кишеню.

Замислюватися про те, звідки в Савелія гроші, він почав давно. Коли ще жив у їхній бікінській квартирі.

Спершу випливли армійські неліквіди. Потім якась нерухомість, що належала Мінобороні. Ще дещо, з більшим розмахом. Доводилося виконувати деякі доручення брата в обох столицях. Пізніше, коли армійські аукціони й приватизація будинків накрились, а кордони, навпаки, розкрились, полковник завів справи з китайцями. Передачки, які тепер мусив возити Валентин, помітно поважчали, досягнувши розмірів середньої валізи. Не бажаючи особливо ризикувати, він щоразу докладно з’ясовував, із чим має справу, – особливої вправності рук це не вимагало, але все завжди доправляв цілим. Возити доводилося здебільшого електронні компоненти, іноді – фармацевтичну сировину. Зайва пара сотень від Савелія кишеню не обтяжувала.

Тільки на останній передачі Валентин спіткнувся.

Насправді все пройшло як по маслу. Але від самого початку контейнер, який йому передали через треті руки, здався Смагіну підозрілим. Він був зовсім не схожий на все, що йому траплялося переправляти «на материк»: чимала коробка, десь півметра заввишки, завширшки сантиметрів сорок і завтовшки в чоловічу долоню. Важкий, але не надто. Притягли цю штуку за півгодини до відправлення поїзда й передали прохання: з доправленням до адресата не баритися в жодному разі. Папірець із адресою було звелено вивчити напам’ять і знищити.

Адресу Валентин запам’ятав, папірчину спалив у титані.

Через два перегони, щойно стало темніти й пасажири у вагоні вгамувалися, він замкнувся в службовому купе й став неквапливо, по міліметру, відклеювати скотч зовнішнього пакування. Під ним виявився м’який спінений матеріал, схожий на синтепон, а далі – три шари золотавої невагомої термоплівки. Ізсередини відчутно війнуло холодом. Він хмикнув, покрутив носом, принюхався. Що там за хрінь: морожена ведмежатина?

Намагаючись не пошкодити, підняв плівку. Показалася кришка контейнера: рубчастий темно-коричневий пластик, шість хромованих гвинтів з хитрими нарізами й глибоко посадженими голівками. Голівки гвинтів вкриті памороззю. Жодних позначок, нічого такого, що б хоч натякало на вміст.

Запустивши руку під шарудливу плівку, Валентин обмацав гладеньку боковину контейнера і раптом відчув під пальцями крихітну нерівність. На дотик – шматочок лейкопластиру або чогось такого. Підчепив нігтем, прихопив великим пальцем, злегка потягнув – наклеєчка піддалася.

Пластир був широкий, блідо-рожевий, нерівно відрізаний з одного краю. На верхній стороні звичайною кульковою ручкою, характерним «медичним» почерком, розмашисто, наче поспіхом, було написано: «Pancreas, острівцева тканина, суспензія. Краплинно-гранульована заморозка. 21 р., чол.»

Щось у цьому не зовсім зрозумілому написі злякало його набагато сильніше, ніж несподіваний стукіт у двері купе. Валентин здригнувся, але не відгукнувся. Діючи так само акуратно, повернув наклейку на місце, притиснув і розгладив. Потім відновив внутрішнє й зовнішнє пакування, засунув контейнер в обладнану саме для такого нішу під нижньою полицею і закріпив шурупами лист обшивки.

У столиці за наведеною адресою – перший поверх сталінки неподалік вокзалу – розташовувався приватний ломбард. Контейнер був при ньому, попередній дзвінок зроблено. У підсобному приміщенні ломбарду вантаж прийняла людина, котра назвалася так, як і слід було. Валентин зітхнув з полегшенням. Весь рейс його тримала обценьками тривога. Навіть не тривога, а відчуття моторошної небезпеки. Про «панкреас» він знав – підшлункова залоза. Про решту здогадалася б і дитина, і то без інтернету. Солдатики в частинах, дислокованих у Бікіні, переважно з першорічних, зникали досить регулярно. Тайга навколо, отаке.

Через місяць, у вихідні між двома рейсами, в Хабаровську до нього знову прийшли від Савелія з тією самою пропозицією. Валентин завагався, але відвідувач дав зрозуміти, що про відмову не може бути й думки. І ще дещо додав.

Його інтуїція спрацювала як годинник. До вечора того ж дня Валентин звільнився, пославшись на невідкладні сімейні обставини, одержав повний розрахунок і поїхав по Транссибу в лише йому відомому напрямку…

Він закрутив кран, відірвав шматок туалетного паперу й ретельно витер руки. Потім крутнув засувку, смикнув на себе тугі двері, вийшов – і втупився у вікно.

«Не пробачу… Й інтернат клятий, куди ти мене пацаном сплавив, не пробачу. Скільки я тебе, Савелію, благав, мало не в ногах валявся, – забери мене звідтіля. Навіщо відірвав від Саші? Щоб згноїти в тій паскудній дірі? Думаєш, пам’ять – вода, витекла й по всьому? Ба ні!»

До Харкова прибули за розкладом – о двадцять другій п’ятдесят шість.

Валентин нікуди не поспішав – дочекався, поки вагон майже спорожніє, і тільки після цього зіскочив на освітлений перон. Помахав знайомій провідниці й через кілька хвилин уже спускався в метро. Гуркіт, тунельна пітьма, яскраві плями реклами у вагоні незабаром геть-чисто стерли все, що так болісно спливло в пам’яті.

Піднявшись ескалатором на станції «Університет», він неквапливо покрокував нагору по Сумській, глибоко вдихаючи міське повітря, що очистилося від денного бензину. Потім, щоб скоротити шлях, повернув через знайомий прохідняк –