Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

невідомих років, кілька шпильок для волосся, срібний наперсток, різноманітні ґудзики, яких тепер не буває. І аж унизу – плаский згорточок у батистовому носовичку.

Розгорнула його – всередині виявився щільний сірий конверт із виведеною в кутку цифрою «23». І адресата зазначено: «Смагіній Надії Петрівні, до запитання».

В Олександри чомусь затремтіли руки.

Відкривши конверт, вона витрусила звідти складений учетверо аркуш із зошита в клітинку, густо списаний м’яким олівцем. Почерк був чіткий, гострий, ніби готичний. Уже смеркло, і щоб розібрати слова, довелося запалити бра над кухонним столом.

Сівши під лампою, Олександра відклала лист і потягнулася по сигарету. І тільки після того, як закурила, піднесла аркуш ближче до очей і прочитала:

«Люба Надю, сонечко, яка я була рада бачити тебе вчора, хоч ти й забігла всього на пів годинки…»

Олександра перевела погляд – унизу стояв розбірливий підпис: «Твоя мама».

«…Ти, як завжди, дуже красива в мене, тільки сумна. Особливо тепер, коли народилася Сашенька. І я здогадуюся чому. Ти ніколи не розповідаєш про своє сімейне життя, люба моя, мабуть, боїшся, що можеш засмутити мене. Не треба, не бійся. Те, що я пережила до того, як знайшла тебе, загартувало мене… І все-таки хочу поділитися з тобою своїми нічними думками, бо моє серце розривається, коли думаю про твоє майбутнє і майбутнє дітей. Петро Зенонович, твій батько, траплялося, переживав: “Яка Надійка тендітна й довірлива!” І як у воду дивився: наше життя незабаром зруйнувалось, і я, втративши все, трималася лише тим, що…»

У двері дзвонили.

Олександра здригнулася, сунула аркуш у конверт і змахнула в коробку все, що лежало на кухонному столі. Підхопила її й промчала через спальню на балкон. Уже повертаючись, сунула конверт у торбу, з якою їздила на роботу. Драбина так і лишилася стояти в передпокої.

Подзвонили ще раз, уже наполегливіше, і вона збагнула, що то не чоловік – Сергій має свій ключ.

На порозі стояла Інна, дружина старшого брата. Вигляд вона мала досить ніяковий. Позаду переступав з ноги на ногу насуплений Родіон з об’ємним пакетом у руках.

– Сашенько, ми на хвилинку. Родя возив мене у справах… ну, та це не має значення…

– Заходьте… – мовила Олександра й здивувалась: її голос звучав так, наче губи прихопило морозом. – Може, чаю?

– Ні-ні, люба… ми на хвилину.

– І що, так і будемо стояти? – Олександра потяглася зачинити двері, а коли обернулася, племінник простягав їй пакет. – Що це?

– Батько звелів передати… Марта вдома?

– На дачі з батьком, – відповіла Олександра. – Не знаю точно, коли повернуться. Тобі терміново?

– Не дуже… Мамо! Ти ж поспішала додому!

Інна, спалахнувши й з докором глянувши на нього, мовила:

– Савелій просив мене вибачитися перед тобою.

– За що?

– За Марточку… Він відкликав заяву. Це помилка. Ти не хочеш щось передати старшому братові, Сашо?

– Скажи: дякую. Хвилинку… – Олександра віднесла пакет у кухню й повернулася. Їй дуже хотілося, щоб незвані гості якнайшвидше забрались геть – усі її думки були тільки про недочитаний лист. І про прізвище в графі «Зворотна адреса». Там значилося «О. Б. Буславіна»…

– Валентин не давав про себе чути?

– Ні.

– Савелій вважає…

– Інно, прошу тебе, не чіпай цього… – Олександра підняла підборіддя. – Мене не обходить, що він там собі навигадував. Я не знаю, де Валентин, не знаю, чому він зник, і від дочки теж нічого не можу добитися.

Зараз вона ледь володіла собою. Невістка це моментально відчула й поспішила перевести розмову:

– Пам’ятаєш наших сусідів? Подружжя – вони того вечора йшли останніми?

– Ну? – нетерпляче перебила Олександра.

– Бідна Ксенія, вона… вона важко захворіла. Нервовий зрив. Довелося покласти її в клініку. Боюся, це надовго, якщо не назавжди.

Олександра сумно мовчала.

– Мамо, нам пора! – поквапив Родіон. – Передавайте своїм привіт, тьотю Сашо.

Вона провела їх, торкнулася холодними губами Інниної доглянутої щоки, кивнула племінникові. Замкнула двері й одразу ж полізла в сумку по лист…

Через дві години повернулися Сергій з дочкою.

Олександра зустріла їх як завжди. Ніщо не виказувало, що зовсім недавно вона дозволила собі поплакати. Потім довго вмивалась у ванній, розглядаючи своє відображення в дзеркалі, навіщось пудрилася й підфарбовувала губи.

Федоров присів і став ритися на взуттєвій полиці в пошуках капців.

Олександра дочекалася, поки дочка зникне в кімнаті, і сказала, звертаючись до давно нестриженої маківки чоловіка:

– Я, мабуть, ляжу. Сергію, не засиджуйся.

– Зачекай, – Федоров нарешті видобув капці.– Ти ж нічого не знаєш! З Мартою все…

– Я в курсі.

– Звідкіля? – здивувався він.

– Заходила Інна… повідомила, що Савелій відкликав заяву. Передала від нього… не знаю, як і назвати. Спиртне, якісь делікатеси…

Сергій раптом розсміявся й підхопив її під лікоть:

– Сашо, ходімо на кухню! Посидимо, поговоримо…

– Я втомилася, вибач. Мені завтра зранку знову на добу. – Олександра обережно спробувала прибрати руку. – Що ти впираєшся, як дитина?

Вона знала: Федоров не образиться. Ще годину, а то й більше сидітиме в кухні, куритиме, питиме чай, поступово приходячи до тями від того, що з ними всіма трапилось. А їй тепер точно не заснути.

Олександра прийняла таблетку мелаксену, поставила будильник на сьому ранку і перед тим, як влягтися, вийшла на балкон.

Парка серпнева ніч уже закреслила і минулий день, і болісний вечір, який вона провела на самоті. Під ноги потрапив картонний ящик з-під старого комп’ютера, і вона відсунула його вглиб балкона. Найважливіше надійно заховане.

11

Валентин спідлоба глянув у дзеркало вагонного туалету, заляпане в нижній частині підсохлими бризками мильної води, й відвернувся. Вікно було відчинене рівно настільки, наскільки можливо в цих старих купейних, що пройшли капітальний ремонт. Звідти несло полуденним, якимось африканським жаром; поїзд, що годину тому відійшов від платформи, хилитало. Колія на цій ділянці завжди вважалася хріновою.

Братові Савелію він зателефонував уранці, за дві доби до від’їзду з Феодосії.

Той ніби чекав – хоча номер був йому незнайомий, відгукнувся моментально:

– Слухаю! Хто це?

– Я, – сказав Валентин. – Упізнав?

На мить Савелій завис. Потім усе-таки вичавив із себе:

– Ну. І що тобі від мене треба?

– Нічого, – Смагін-молодший засміявся. Відстань була безпечна, кілометрів п’ятсот, можна дещо собі дозволити. – Просто хотів довести до відома, що твої бабки в мене. Щоб ти сильно не переживав, не