Харлан Кобен - Додому

щоб перевозити як пасажирів, так і транспортні засоби з материка на наш острів.

Він насувався на нас. Ба більше, він був майже над нами.

Не було часу відплисти в безпечне місце.

Брук заворушилася перша. Вона зістрибнула зі свого місця і схопила мене, потягнувши нас обох у воду. Ми несамовито пливли, а пором наближався. Навіть зараз, сидячи в цій машині, я відчував, як ніс корабля пропливає за моєю спиною. Я безліч разів опинявся близько до смерті. Але тоді, мої друзі, був найближче.

Я не зреагував вчасно. Зреагувала Брук.

Брук дивилася крізь лобове скло.

— Ріс мертвий, чи не так?

— Не знаю.

Вона глянула на мене.

— Гадаю, що так, — промовив я, — але я ще не відступаю.

— Я починаю розуміти це. Мій син — мертвий. Здається, я завжди це знала. Я завжди відчувала це. Однак ніколи не покладалася на материнську інтуїцію. Я покладаюся на факти, а не на емоції. Я вимкнула емоції, коли мій син зник десять років тому.

— Ти хороша мати для Кларка.

Вона ледь усміхнулася.

— Я така, еге ж?

— Найкраща.

— Він добрий хлопець, — сказала вона. — Він стільки натерпівся за ці роки. Пам’ятаєш похорон мого батька?

— Звісно.

— Мені було одинадцять. Тобі дванадцять. Я ніколи не бачила його тіла. Інфаркт був таким раптовим. Моя мама захотіла закриту труну. Не було сенсу бачити його таким. Так мені всі сказали. Але… У мене була подруга, солдат. Вона розповідала мені, що вони дбають про те, щоб відвезти додому загиблих, навіть ризикуючи власним життям для того, щоб сім’ї могли оплакати. Вона говорила, що їм потрібне щось реальне, щоб жити далі. Ми всі мусимо попрощатися, Уїне. Маємо прийняти це, хай наскільки це жахливо, а тоді жити далі. Я знала, що Ріс мертвий, іще до того, як Патрік сказав мені. А втім, хоч я знаю, що ніколи більше не побачу свого хлопчика, я все ще сподіваюсь.

Я нічого не казав.

— І я ненавиджу надію, — додала Брук.

Ми доїхали до озера Шармейн. Хтось повернув на місце знак, обернувши ланцюг навколо стовпа. Я просто проїхав через нього. Ланцюг зірвався легко. Пікап Гантера досі блокував під’їзну алею. Я ще раз перевірив місцезнаходження орендованого автомобіля на мапі. Воно не змінилося, тож автомобіль усе ще був біля цього будинку. Я дістав свій револьвер «Сміт і Вессон 460» і подивився на Брук.

— Я можу попросити тебе залишитися тут, доки про все не дізнаюся? — запитав я.

Сестра відповіла, відчинивши двері автомобіля й вийшовши. Я припускав, що це буде марнування часу, але можна було спробувати. Ми рушили під’їзною алеєю, так само, як ми робили це з Майроном. Гантер сидів у тому-таки адірондакському кріслі. У нього на колінах лежала рушниця.

Гантер нас помітив, коли ми наближалися. Він почав підводитися, націливши на нас рушницю.

— Не вбивай його, — мовила Брук.

Я вистрілив йому в ногу. Він упав на одне коліно. Я вистрілив йому в плече. Рушниця відлетіла. Я рушив до нього. Брук ішла одразу за мною.

Гантер поглянув на мене, потім на Брук. Він плакав.

— Мені так шкода, — сказав він.

— Де вона? — запитав я.

— Так шкода.

Я нахилився, знайшов рану від кулі на його плечі, і сильно натиснув.

Він заверещав.

— Де вона?

Вхідні двері будинку раптом відчинилися. Звідти вийшла молода жінка з довгим волоссям.

Брук торкнулася моєї руки і кивнула.

— Це Вада, — сказала вона.

Розділ 34

Майрон знайшов Ненсі Мур на задньому дворі.

Вона сиділа в альтанці коло свого трояндового саду. Обіруч вона тримала філіжанку кави. Вона не обернулася, коли Майрон підійшов.

— Я ж просила вас не повертатися, — сказала вона.

— Так, я знаю. Якісь новини від Патріка?

Вона похитала головою.

— Ви не хвилюєтеся?

— Звісно, хвилююся. Втім, це все — надзвичайна адаптація для нього. Він потребує трохи простору.

— Його не було десять років, — відповів Майрон. — Я гадав, що простір — це найменше, чого він хотітиме.

— Майроне!

— Що?

— Мені байдуже, що ви думаєте. Я хочу, щоб ви пішли.

Майрон не рухався. Він просто стояв, аж поки жінка не глянула на нього. Коли вона подивилася, він і далі стояв там, де й раніше, утупившись у неї. Потім він сказав:

— Я знаю, Ненсі.

— Знаєте що?

Це була формальність. Він бачив це в її очах.

— Франческа розповіла мені.

— Вона збентежена. Повернення додому її брата після всіх цих років збило її з пантелику.

— Він мертвий, правда? Я маю на увазі Ріса.

— Патрік розповів вам це.

— Ні, Патрік розповів нам казку. Ви разом з ним попрацювали над нею. І гарна ж була казочка — найкраща, щоб розповісти пригніченій матері. Рісові не завдали шкоди. Ріс був щасливим. Він був хоробрим. Його смерть була швидкою і настала до того, як почалися всі жахи. Коли я її слухав, мені спало на думку, як це зручно.

— Забирайтеся геть.

Майрон ходив поруч із нею.

— Ми знаємо, що Вада перебуває біля озера.

Ненсі потягнулася по свій мобільник, але Майрон вихопив його, перш ніж вона дотяглася до нього.

— Віддайте його мені.

— Ні.

— Ви нічого не розумієте, — промовила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію, — сказав Майрон. — Недарма ви переконали Чіка не говорити про повідомлення. Він думав, це через те, що вони б тільки відволікали. Копи взялися би за вас двох, вважаючи… ну, не знаю, що у вас був роман, і один з вас утратив голову абощо. Але це не так. Ви знали, що все почалося через ті повідомлення. Чік не знав.

Ненсі Мур підвелася й рушила до будинку. Майрон пішов за нею.

— Отже, Гантер націлив на вас пістолет. Ви усвідомлювали, що саме Франческа його заховала? Це також пояснило б, чому ви тримали це від неї в таємниці. А може, ви розуміли, що вона лише дитина. Вона ніколи не зберегла б таку велику таємницю. Може, ви не хотіли, щоб вона себе звинувачувала. Якби ж вона залишила пістолет татка, де він і був! Якби ж тільки вона не хвилювалася через те, що Гантер міг накоїти!

Ненсі зупинилася біля задніх дверей. Вона заплющила очі.

— Тому вона заховала пістолет у своїй кімнаті, а Патрік знайшов його, — вів далі Майрон. — Я не знаю, коли саме. Франческа цього теж не знала. За кілька днів. Може, за тиждень. Гантер забув про нього — чи, може, він боявся порушити цю тему? Не знаю. Це не так і важливо. Патрік знайшов його. Ви з Гантером багато сварилися. Може, Патрік