Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

Йосип Гірняк

Спомини

лютий – квітень 1934 р.

При кінці лютого 1934 р. після нічного допиту, повернувшись до камери, я застав молодого чоловіка з клунком загорненим у тюремний коц. Він назвав своє прізвище: Стрельбицький. Це був інженер, який недавно приїхав з товаришем Лукомським з Данціґу, і обидва працювали на Харківському тракторному заводі. Ще на волі я чув, що їх заарештували, як і чимало інших галичан, які в добу М. Скрипника шукали праці на Україні. У мою одиночку вартовий втаскав другий тапчан, і пришелець як тюремний старожил став проявляти господарську ініціятиву: перш усього зайнявся розміщенням свого барахла і фаховою чисткою «параші». Молодий, меткий і балакун, Стрельбицький поінформував, що його слідство вже закінчене і він чекає результатів. При тій нагоді розповів про методи і всю техніку слідства, не окриваючи, що він признався до всяких абсурдних обвинувачень, які йому пришивали, бо, мовляв, все одно карта бита… Отож не треба ставити жодного опору, бо вони всякими тортурами та насиллям доб'ються свого. Він без усяких вагань став і мене намовляти, щоб якнайскорше заспівати під їхню дудку і признаватись до всякої фантасмагорії, яку тільки підсувають, і тим способом, скоріше вилізти з-під лабет цих органів. Коли ж я йому заявив, що слідчий ще нічого мені не інкримінує, то він же запитав:

– А ви їздили за кордон?

– Їздив!

– Ну от і розкажіть, що ви там бачилися з керівниками націоналістичних організацій, наприклад, з УВО.

Тут я збагнув, з ким маю діло!

– Слухайте, інженере! Припиніть такі розмови зі мною. Ми примушені сидіти в одній камері. Граймо у доміно (яке він приніс з собою), курім спільний тютюн, але не чіпаймо подібних тем.

За кілька тижнів йому наказали зібратись з речами і я побажав йому «ні пуху ні пера».

Незабаром мені знову підкинули до камери якогось молодого хлопця, поляка-комсомольця, що навіть слабо говорив російською мовою. Теж був з балакучих «троцькиствуючих» активістів. Розмови з ним були не цікаві. Теж уже розколений, розгублений, колишній ентузіяст «нової епохи». Довго він зі мною не засидівся.

Уже йшов місяць березень, а мій слідчий продовжував зі мною розмови на теми, які хвилювали кололітературно-театральні круги. Це все було настільки загальникове, що я нарешті зважився й одного разу запитав:

– Громадянине слідчий, за що мене арештовано?

– А ви не знаєте? Ну, Йосипе Йосиповичу! Таж ви самі написали свою біографію. Пригадайте все своє минуле, проаналізуйте його, тоді самі нам скажете, за що ви тут.

– То по-вашому я контрреволюціонер?

– Наша партія каже, що так! А комуністична партія – це велика річ… Вона непомильна! Вона знає все! Ви ентузіястично сприймали всі театрально-мистецькі теорії Леся Курбаса. Ви були завзятим його послідовником не тільки в театрі, але навіть поза театром ви були його невідступним супутником. Ви навіть і не опам'ятались, як він завербував вас до УВО!

– Громадянине слідчий! То ви абсолютно не знаєте Курбаса! Та він поза театром, поза своїми мистецькими візіями, поза літературою та філософією мистецтва світу не бачив. Він не від світу сього! Коли мати не всуне йому в кишеню цигарок і сірників, то він безпорадно буде їх шукати по всіх кишенях і не дасть собі ради з тією проблемою. Куди йому до політично-організаційних питань? Коли на це пішло, то скоріше я міг би завербувати його, ніж він мене!

– Слухайте, Гірняк! Курбас є не тільки всеукраїнська фігура. Його знає весь СРСР. Його знає мистецько-театральний світ. Його театр отримав на світовій театральній виставці в Парижі золоту медалю! І він являється «вождьом української мистецької контрреволюції»!

– На вождя української контрреволюції скоріше надаюся я!

Тут Грушевський усміхнувся і промимрив:

– Ні, це нам не підходить.

У час тієї розмови перед мною весь час маячів Михайло Біляч, який змалював картину зустрічі харківських есерів з папою римським…

У мою камеру знову привели молодого високого бльондина – Миколу Грицая. Поклавши свої речі на вільне леговище, він заявив, що прийшов з камери, де сидять Михайло Яловий, Сергій Пилипенко і Лесь Курбас. Сюди його направив слідчий Грушевський, попередивши, що актор Гірняк не може сам розібратись в обставинах, які його оточують… Отож він почав з того, що розказав про свою справу: у нього слідство вже закінчене і він чекає результатів. Микола Грицай, член ЦК Комсомолу, довший час був у Галичині, помагаючи тамошнім комуністам у їхній організаційній діяльності, і ось тепер після розгрому КПЗУ його відкликали в Україну, де після недовгої праці в комсомольському видавництві арештували, обвинувативши в підготові атентату на начальника ДПУ Балицького. Під час слідства його навіть допитував сам Балицький, і навіть в присутності Павла Постишева. Вони цікавились, як такий ідейний комсомолець зумів докотитись до таких контрреволюційних акцій?! Грицай їм в очі заявив, що при кожних процесах мусять бути такі фанатики, які беруть на себе завдання терористичних акцій. Він інформував мене і про те, що Яловий і Пилипенко не можуть усвідомити Леся Курбаса в тій усій цинічній ґепеуській еквілібристиці. Грицай розважав мене оповіданнями про свою діяльність у Галичині, про підпільну акцію членів КПЗУ та про громадське життя в тій частині України.

– Диваки ті галичани! Наробили великого шуму по всій Европі про пацифікацію: «Пацифікація, пацифікація»… А якої вони заспівають, як ми їм привезем «колективізацію»? Ось коли хотілось би їх послухати!

Динамічність Миколи Грицая розвіяла тюремну хандру і заповнила та зактивізувала денне буття. Ми займались гімнастикою, щоденно обдавались холодним душем.

Коли чергового разу кликали до голярні, я відмовлявся із-за тупої тюремної бритви. Але парикмахер заявив, що він дістав наказ мене побрити.

Кілька годин після тієї операції мене повели до слідчого. Переступивши поріг кабінету, я остовпів: за столом для допитуваних сиділа моя дружина. Ми кинулись одне до одного, гамуючи сльози… Слідчий чемно запропонував сісти візаві за столом, що ми й виконали, продовжуючи держатись за руки. Серед безлічі хаотичних запитів і таких же відповідей дружина сказала:

– Ліда Криницька розказує, що в тебе знайшли револьвер.

А тут же слідчий перебиває:

– А гармати в нього не було?

Серед такої непідготованої 15-хвилинної зустрічі пролетів час і тільки розтривожив нас украй. У камері я довго не міг справитись з нервовою депресією, не зважаючи на всі старання запопадливого сусіда.

Після того побачення з дружиною мій слідчий наче перестав мною цікавитись. Не викликав на допити, не відповідав на мої прохання повторних побачень з дружиною, якими я засипав його сливе кожного дня. Мене з Миколою Грицаєм перевели з одиночки поверхом вище, до більшої камери, де вже було п'ять таких, як ми. Кожний мав окреме ліжко з столиком та шухлядою, двома поличками, де можна було зберігати домашні «передачі» та деякі особисті речі, які з кожною передачею збільшувались.