Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— шепнув Тарас товаришеві.

— Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарці меду, зійдуться твої пани рибалки та човнярі, — сказав Олекса, входячи слідом за ним.

І справді, десь за годину-другу робітний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забігали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки.

— Олекса! — впізнав Сенчила дядечко із шпакуватим чубом і довгими, як в запорожця, вусами. — Яким це вітром? Вільно тут біля вас?

— Сідайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?

— Чого ж її і не налити! — пригладив Прокіп вуса. — На те ж вона й сотворена...

Він сів, узяв чарчину, що ніби враз поменшала в його руці, і смачно випив.

— Дякую.

— Беріть, що є, закушуйте, — припрошував Сенчило дядька.

Прокіп кивнув шинкарці, й вона, звинувшись поміж столів, принесла пляшку, чарки та цілу миску смаженої (із печі просто!) риби.

— Миколо, Петре, а йдіть сюди! — гукнув тим часом Прокіп до двох нових пришельців, що озирались, видно, когось шукаючи.

Вони всміхнулись радісно й посунули, немов човни між кригою, на дружній поклик.

— Добридень вам! — зняли шапки.

— Сідайте, — дав місце їм на лавці Прокіп. — Вип'єте?

— Того й прийшли.

— Весь тиждень у рот не брали.

— Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його...

— Шевченко, — сказав Тарас.

— Художник, — додав Сенчило.

Прокіп зламав широкі брови.

— А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пісні складає, кличе до волі словом... От би зустрітись з ним, спитати!..

— Про що? — всміхнувсь Олекса.

— Ось як побачу його самого... Кажуть, стрічались з ним на Куренівці, і на Пріорці...

— Який же він із себе? — спитав Олекса, лукаво мружачись.

— Ще молодий, а вуса!.. — вказав рукою ледь не на пояс. — Козацький чуб — аж до плеча! І голос, голос!..

Страшно було Тарасові назватись їм, понівечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, і він мовчав.

— Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить їх...

Петро й Микола внесли й свої штрихи до образу:

— Ще б пак!

— А може, він характерник...

Узявши пляшку, Прокіп налив чарки й підніс свою:

— Дай боже йому здоров'я!

Сенчило пирснув, випив і запитав:

— То що ж ти, Прокопе, хотів почуть від нього?

— Не я один... — викручувався.

— Я з ним знайомий, Прокопе. І він також, — кивнув у бік Тараса.

— На власні очі бачили? — аж подались до нього.

— Отак, як вас.

Притихли. Сусіди теж полишили свої чарки, тяглись до них.

— Хотів його спитати... — поглянув довкола Прокіп, — чи довго нам терпіти, чи є на світі сила, яка б змогла панів, царя...

— В них військо!

— А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи зміг би простий народ турнути їх під гузно?.. — прошепотів.

— Народ, якщо він дружний, осилить все, — сказав Тарас. — Біда лише у-тому, що ми хто в ліс, а хто по дрова!

— Ми що... А в них і зброя, і солдати... — зітхнув Петро.

— То правда, — сказав Микола сумно.

Тарас дістав з кишені насіння соняшнику, яким учора він був пригощений, і висипав його на стіл. Потому взяв з десяток, одгріб убік і мовив:

— Оце вам цар з міністрами, а це — народ, — вказав на більшу купку. Згорнув її у жменю і висипав на ту, що менша. — Де вони? Нема, пропали, щезли!

— Чорти вхопили, — басом сказав Петро.

— Виходить ніби й добре... — пошкрібся в тім'ї Прокіп. — Тільки... не здатні ми супроти війська... Сокира, плуг та борона — ось з чим ми діло маємо.

— А славні наші прадіди хіба були не від землі? — спитав Тарас.

— Ну, твій, скажімо... — хихикнув хтось.

— Я з кріпаків, дев'ятий рік на волі.

— Дива-а!..

— Ану ж тихіше! — підніс Олекса руку і прочитав напам'ять:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували,

І славу, і волю!..

А чим ми з вами гірші?

— Воно-то так... — озвався у повній тиші Прокіп. — І все ж коли б спитати у Кобзаря...

— Ну ти й затятий, Прокопе! — сказав Олекса весело. — Подай йому Тараса — де хоч візьми!

— Це діло важне, — мовив вусань суворо. — 3 ходу його не вхопиш, треба обмізкувати...

— Там хтось чужий! — гукнули біля дверей.

Тарас підсунув чарку і заспівав:

Очерет, осока;

Чорні брови в козака...

— То не сюди! — гукнули знову.

— Тихо! Співай, співай...

Тарас кивнув Олексі й звернув на іншу стежку, на ту, якою сюди прийшли:

Горе мені, козакові, що батька немає, —

Батька нема, мати чужа, а жінка не любе;

Пішов би я в Запорожжя, — дороги не знаю!..

Хто зміг, його підтримали, і пісні стало тісно у стінах шинку. Люди — ці плотарі та човнярі, рибалки та вантажники — відчули щось затаєне від них життям, забуте в щоденних клопотах про хліб насущний, і стали дужчі, вищі буттям і духом. Радісно було на них дивитися, як на дерева в брості, як на ріку, що скресла...

Пісня зміняла пісню, аж доки всі стомилися і хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потім враз загомоніли про давнину, про волю, про запорожців, які її виборювали...

— Ну ти й співаєш, чоловіче! — сказав Петро Тарасові.

— Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, — додав Микола.

Прокіп вдивлявся мовчки в нього. І раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад:

— Коли б тобі козацькі довгі вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко...

— Куди йому! — гукнув Олекса. — Якось прийду до вас із Кобзарем!

— Спасибі... І ти приходь, — торкнувся Прокіп руки Тарасової. — У нас тут є ще порох в порохівницях... І шабель трохи знайдеться...

— Прийду, — сказав Тарас, підводячись. — Нам вже пора.

Мав звичку йти до того, коли сп'яніють люди і втратять здатність мислити.

Надворі, вже біля Дніпра, Олекса мовив скрушно:

— А може, ми повинні були признатися, що ти і є Тарас Шевченко?

— Побили б ще за самозванство, — сказав Тарас. — Ти ж чув, який він, справжній. Вусища, чуб!..

— Якщо на слід натраплять, шукатимуть його такого...

— Бачиш, немає зла, щоб на добре не вийшло!

Набрав у пригорщ снігу, зліпив чималу сніжку й жбурнув у ворона, що походжав поважно неподалік. Той знявся важко, каркнув і полетів.

Біля гори Олекса раптом згадав, що має пильне діло тут, на Подолі, і розпрощався.

Вгору Тарас ішов не кваплячись. Було шкода лишати цей зовсім інший, йому рідніший, миліший світ. Усе тут звичне, знане, без будь-якої фальші. І мова, і звичаї, і типи лиць, характерів утворювали те середовище, в якому він, попри свою освіту й теперішній суспільний стан, був наче риба у воді. Там, на Горі, йому весь час доводилося триматись ролі, грати когось, ким бачить його чиновно-мундирна братія, пани та підпанки Старого міста і ким йому не стати, хоч би й хотів. Із кручі поглянув ще раз на панораму ріки, Подолу, далечі, що за Дніпром, і посміхнувся. Бродить десь по околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко — вусатий і з оселедцем аж до плеча!..

Удома на нього ждав Микола Костомаров.

— Нарешті! — кинув книжку, яку читав. — Ну де тебе, Тарасе, носить? Я зранку тут...

— А що таке?

— Вакансія! Художник Павлов подав прохання Траскіну звільнити його з посади вчителя в університеті.

— І ти вважаєш, що я...

— Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо разом навчати молодь, і вихованці наші роз'їдуться по Україні!..

— Гадаєш, ділу буде із того користь?

— Молодь схильна до справедливості, добра й свободи. Сотні братів по думці вирушать будити люд і сіяти в його серцях святі ідеї єдності усіх слов'ян, братерства й волі!

— Добре, — сказав Тарас. — Подумаю. Мені моя робота теж до душі...

— А ти її не кидай. Встигатимеш і тут, і там. Ну, я побіг. На мене жде Аліна...

— Гляди, Миколо, женишся!

— Чи не пора?

— Та, мабуть, уже пора... — згадав Тарас свою пригоду в Лаврі й те мелодійне "мамо!", що так йому запало рвійно в душу.

Тільки пішов Микола, як до кімнати з грюком влетів Сенчило.

— Радуйся! Допіру стрів я Павлова, і той просив сказати тобі, що він подав...

— Я знаю, від Костомарова, — сказав Тарас.

— Чого ж ти тоді стоїш? Давай папір, перо й чорнило! Я напишу прошеніє, а ти підпишеш, аки великий пан!

— Гадаєш, варто?

— Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь училище чи інститут шляхетних дів!

Не встиг Тарас спитати, чи годен він учительствувати в університеті, як всі його папери злетіли геть зі столу й за ним поважно всівся Олекса Флорович, вмочив перо в чорнило і написав на білому, мов сніжне поле, аркуші: "Его превосходительству господину попечителю Киевского учебного округа, свиты его императорского величества генерал-майору Траскину От художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение".

— Ху-у, сатана! — відкинувся на спинку крісла, ніби після тяжкої праці. — Тепер диктуй...

Вечір застав їх ще в трудах великих писарських. При свічці вже Тарас узяв перо в Олекси і підписав: "Художник Т. Шевченко..."

...Першим прийшов здоровити його з різдвом Юрко Андрузький. Та ще й не просто — віршем. Весь зашарівшись, юнак дістав з кишені аркушик і прочитав тремтячим від хвилювання голосом свій щирий твір-звертання:

Скажи, мені, батьку,

Що діється з нами, —

Як на тебе глянем,

Мов не тії станем...

Тарас обняв сердегу й поцілував.

— Спасибі ж тобі за вірш!

— Прийдете до Гулака?

— Звичайно.

— Тоді здорові будьте до вечора.

Зоставшись сам, Тарас іще раз перечитав нехитрий вірш Андрузького, в якому той, наслідуючи його поезії, так палко прагнув висловити свої жалі та сподівання на кращу долю України... Народжується нова людина, рушиться столітній сон!..

Невдовзі прийшов Куліш. Спочатку Тарас його і не впізнав, подумав, що хтось із тих аристократів, з якими він колись стрічався в Санкт-Петербурзі.

— Не радий? — всміхнувся гість. — Чи ти, бува, Тарасе, не загордився!

— Панько?!

— Еге ж.

Чоломкнулись і посідали.

— Може б, ти роздягнувся? — згадав Тарас, що він господар.

— Зайве. Я на хвилину тільки. Просив Гулак...

— Ну й славно! Я теж іду.

На вулиці, точніше, аж на валу, яким пішли в бік Золотих воріт, Куліш спитав:

— Не гніваєшся за той мій лист?

— Як буду знов друкувати, виправлю.

— Усе?

— Тоді б я став би вже не Шевченком, а Кулішем, — всміхнувся. Помовчавши, додав серйозно: — Добре ти написав про чорну раду!

— Дякую...

— Читаєш — дух захоплює.

— Не все ж тобі!

— За весь цей рік — два віршики...

— А хтось казав, що копу, та ще яких!

— Торік — було, — всміхнувся. — Найшло на мене...

— Правда, що ти подав на вчителя в університет?

— Це ще, як кажуть, вилами та по воді.

— А за кордон? Уже не хочеш їхати?

— Хіба за злидні...