Жуль Верн - П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн

він хотів спершу взяти юнака на жорстокі муки. П’ятнадцятирічний капітан нарешті був у його руках! Тепер можна сповна всолодитися помстою.

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок - «лаконі»,- на який з’їхались работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з сусідніх областей. «Лаконі» - це не тільки невільничий ярмарок; це водночас і ринок усіх дарів щедрої африканської землі, і, взагалі, місце, де зустрічаються тубільці з різних племен.

З раннього ранку на просторому майдані - «чітоці» - юрмився люд. Сюди зійшлося тисяч із п’ять душ. Привели й рабів Жозе-Антоніу Алвіша, і Тома з товаришами. Те, що ці бідолахи були американці, мало підвищити на них попит.

Алвіш походжав по ярмарку з Коїмброю, пропонуючи работорговцям із внутрішніх областей цілі партії невільників. Серед покупців були тубільці, метиси з Уджіджі - головного торгового міста біля озера Танганьїка - та араби, неабиякі мастаки в торгівлі.

На «лаконі» зійшовся весь місцевий тубільний люд - чоловіки, жінки й діти. Найкраще вміють торгуватися, звісно, жінки, і нашим європейкам до африканок далеко братись.

На жодному з ринків великих європейських міст, навіть у ярмарковий день, не буває такої веремії, як на африканському. У так званих цивілізованих націй бажання продати завжди бере гору над бажанням купити. Африканські тубільці продають так само завзято й бурхливо, як і купують.

«Лаконі» для тубільців - велике свято, тільки вони з цієї нагоди не вбираються в найкращу одежу, а прикрашаються. Чи не найважливішою прикрасою вважається зачіска.

Деякі чоловіки позаплітали товсті коси й повикладали їх на тімені високим шиньйоном. Інші позаплітали кіски, що звисали наперед, мов пацючі хвостики, а на тімені прилаштували султани з червоного пір’я. Ще інші позакручували волосся химерними ріжками і пообмазували його, щоб держалося, червоною глиною та щедро пообмащували жиром.

Усі оці химерні зачіски зі свого чи чужого волосся були втикані залізними й кістяними шпильками та паличками. А деякі чепуруни ще й понанизували на волосся силу-силенну кольорових намистинок, а в ці вигадливі візерунки повстромляли ножі для татуювання - «софі» - з різьбленими кістяними ручками.

У жінок волосся було закручене в дрібні, з вишню завбільшки, завитки, кучерики, жмутики або звисало на обличчя довгими закрутами. Тільки деякі молоді та вродливі жінки позачісували його назад або попідстригали чубчиком на лобі. І всі як одна щедро понамащували волосся масною глиною або блискучим «нкола» - червоним смолистим соком сандалового дерева; здалеку видавалося, що їхні голови вкриті черепицею.

Однак не слід думати, що, прибираючись на ярмарок, тубільці обмежувалися самою тільки зачіскою. Ні! Навіщо ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще сили-силенної всякого добра! Прикраси відтягують мочки вух мало не до плечей. До речі, африканські дикуни не знають, що таке кишеня, та й звідки їм знати - адже вони ходять майже роздягнені! Тим-то вони й носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку - ножі, люльки тощо.

Ну а шия, руки, зап’ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста.

А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?

А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її «тембо» - татуюванням, яке зображає дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками Стародавніх єгиптян. З «тембо» - його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою - можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети - адже її немає!

Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи із шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з «ламби» - тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.

Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта - дрібні торговці, пагази, араби - вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.

Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу вони підтримували корзини руками, а згори корзини держалися з допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.

На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів - плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстої породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку - «помбе», «малофу» - пиво з бананів і медову воду.

Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кістка й тканини. Тканин тут було без ліку: «мерикані» - небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі; «канікі» - блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; «сохарі» - картата біло-синя матерія з червоною облямівкою; і врешті, «діулі» - зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він зітканий з золотою ниткою, то ціна досягає до вісімдесяти доларів.

Слонову кістку приставляли до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!

Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п’ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й зокрема на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку треба вбивати сорок тисяч слонів. 101