Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Гане не терпів також їздити в автомобілі. У його стайні стояла пара виїзних коней. Гане їздив до міста в старомодній кареті, дивуючи перехожих. Але ці виїзди він робив не більше двох разів на рік. Зате кожного ранку з німецькою пунктуальністю Гане прогулювався в саду, опираючись на руку Йоганна.

І коли вони йшли отак по доріжці, посиланій піском, рука в руку, з чорними тростинами, незнайомій людині важко було б сказати, хто з них пан, а хто слуга. За довге спільне життя Йоганн ніби став двійником Гане, засвоївши всі його жести і манери. Слуга здавався навіть поважнішим, тому що був старшим і голився, як справжній американець, а у Гане були невеликі бачки. І тільки уважний погляд міг по костюму відрізнити пана: у Гане сукно було значно дорожче.

Йоганн дуже любив такі прогулянки. Невже їм настане кінець? Ні, цього не може бути. Ніхто краще за Йоганна не знає звичок Едуарда Гане, ніхто не витримає старечого бурчання.

Ця думка трохи заспокоїла Йоганна, і він з ледве помітною усмішкою на висохлих губах, але зовні покірно сказав:

— У такому разі, пане Гане, вам доведеться когось пошукати на моє місце. Молодший, безумовно, справлятиметься краще за мене.

— Що-о? Молодший? Ви вирішили сьогодні доконати мене, Йоганне. Принесіть каву.

Йоганн бадьористою ходою вийшов, посмикуючи в колінах ногами. За дверима обличчя його втратило скам'янілий вираз. Він усміхнувся на весь рот, показавши штучні бездоганної білизни зуби. Йоганн попав у найвразливіше місце Едуарда Гане, який не терпів слуг взагалі, а молодих — особливо. На віллі він тримав тільки конче потрібну кількість слуг: садівника, що був і за кучера, та повара-китайця. Обом їм минуло по п'ятдесят років. Жінок-служниць не було. Білизну віддавали прати на сусідню ферму. Звідти ж приходила стара жінка, коли треба було навести в домі порядок. Повар і садівник жили у флігелі, а Йоганн, що мав у будь-яку годину дня і ночі з'являтися на перший поклик господаря, — у невеликій кімнаті поруч із спальнею Гане.

Після ранкової кави Едуард Гане і Йоганн, як завжди, прогулювався в садку. Спираючись один на одного, мов два старі підгнилі дерева, вони повільно йшли стежкою, час від часу відпочиваючи на зручних садових лавочках.

— Ви пропонуєте, Йоганне, найняти нового слугу, молодого. А хіба минулого року ми не робили такої спроби? І що ж? Я не знав, як спекатися цього молодика. Правда, він не бив посуду і вправно підставляв рукава, одягаючи мене. Він не зачіпався за дорогі килими і не псував їх, як ви, Йоганне…

Слуга терпляче ждав, коли Гане скаже «але».

— Він усе робив швидко і добре. Але ж це неможливі люди… оці молоді сучасні слуги! Кожне слово обмірковуй, щоб не образити їх і не нарватися на грубість. Зайвий раз не поклич. Уночі в мене почався подагричний біль, кличу цього молодика, а його і сліду нема! Гуляти пішов! Настане неділя — давай йому відпустку. І чим же все це скінчилося? Нагрубіянив і покинув. Добре, що хоч не зарізав, не пограбував… Сядьмо, Йоганне, в мене щось з ногою. Певно, на дощ. — І сівши на лавку, Гане важко зітхнув: — Нема вже хороших слуг, Йоганне. Відмирає ця порода. Хороший слуга повинен бути, як машина. «Сядь» — Сів. «Встань!» — Встав. «Подай» — Подав. І все мовчки, чітко, спритно. І щоб ніякого там «усвідомлення власної гідності», образ. Мало що може сказати стара людина, коли в неї і тут ломить, і там болить?.. Ні, Йоганне, це не вихід.

— Можна найняти старішого, — самовіддано радив Йоганн, — так, років п'ятдесяти, щоб був міцним, але без витівок, на які здатні молоді.

— Та де ж ти їх візьмеш таких? Такими дорожать. Я ж вас не відпустив би, Йоганне, якби хтось захотів вас переманити до себе, коли б вам було п'ятдесят. Так і кожен хазяїн. Та й важко звикати до нової людини, а їй — до мене.

Обидва замовкли, пригнічені безпорадним становищем.

— А якщо літню жінку?

— Ви остаточно хочете доконати мене, Йоганне. Невже ви не знаєте, що кожна жінка, яка йде слугувати до старого одинокого багатого чоловіка, намагається прибрати його до рук, одружитися з ним, загнати в могилу і вийти заміж за молодого. Ні, ні, боронь боже. Я ще хочу жити. Краще вже з вами вік коротати, Йоганне.

В Йоганна відлягло од серця. Він не знав, що попереду його чекає нове випробування.

На доріжці почувся скрип піску під чиїмись важкими кроками. Йоганн і Гане насторожилися. Гане не любив відвідувачів. І треба ж було комусь прийти тоді, коли він вийшов на прогулянку! Дома можна не прийняти, а тут він був беззахисний перед вторгненням непрошеного гостя. Гане прикинув відстань до будинку. Ні, не встигне дійти. З-за повороту доріжки вже виткнулась чиясь голова в капелюсі. Ще кілька кроків — і невідомий постав перед Гане. Це був кремезний солідний чоловік років сорока, в бездоганному костюмі, з упевненими коректними манерами.

— Чи можна бачити містера Едуарда Гане? — запитав невідомий, оглядаючи стариків, що сиділи на лавочці і намагаючись відгадати, хто ж з них Гане. Йоганн скромно опустив очі, хоч, як завжди, йому лестило, що відвідувач не може одразу пізнати хазяїна.

— Я Едуард Гане. Що вам треба? — спитав Гане, не запрошуючи незнайомого сісти.

Відвідувач чемно трохи підняв капелюха і відповів:

— Джон Мічель, представник електро-механічної компанії «Вестінгауз». Я насмілився потурбувати вас, щоб запропонувати вам дуже цікаву річ…

— Коли б ви були представником навіть самого Форда, я не прийму вашої пропозиції, — буркотливо перебив його Гане. — Ось уже десять років, як я відійшов од всяких комерційних справ і не бажаю…

— Але ж я не пропоную вам ніяких справ, — в свою чергу перебив його