Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

— То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.

Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.

— То ви згодні попливти з нами? — запитав Джек.

— Авжеж згодна.

— А не боїтеся такої далекої мандрівки?

— Ні, не боюся.

Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.

Втеча. — Гонитва. — Розпач, і до чого він доводить. — Знову в лев'ячому барлозі. — Страшна небезпека й чудесний рятунок. — Жахливий шторм

Наближався час утечі, тож ми, природно, дуже потерпали, щоб дикуни не здогадалися про наш намір, і цілісінький наступний день нерви нам були напружені до краю. Ми вирішили піти на берег і повештатися селищем, буцімто вивчаючи місцеві звичаї й роздивляючись хати; нам-бо гадалося, що коли ми вдамо, наче зовсім байдужі до вчорашніх подій, то це потамує підозру тубільців. Учитель тим часом залишився на шхуні разом з командою.

Нарешті довгий стомливий день закінчився, сонце поринуло в море, і короткі сутінки раптом змінилися темною ніччю. Хутко кинувши декілька ковдр у човник, ми пошепки попрощалися з нашими тубільцями й тихо повеслували лагуною, тримаючись якомога ближче до берега. Весла ми обмотали ганчірками й пливли, ані звуку не видавши.

Аби хтось нас побачив за кілька ярдів, то, мабуть, подумав би, що то або привид, або тінь на темній воді. Вітер зовсім ущух, але, на щастя, тихеньке хлюпотіння хвиль, що набігали на берег, а також віддалений рев бурунів біля рифу приглушували ледь чутний плескіт наших весел.

За чверть години ми дісталися навислої над морем скелі. В затінку під нею лежало носом у воді невеличке каное — готове до плавби. Більша половина вантажу вже була складена. Коли наш човен зашарудів кілем по піску, чиясь рука схопила його за прову, і в темряві замаячіла постать.

— Агов! — пошепки озвався Пітер, ступаючи на берег. — Це ви, Аватеє?

— Так, це я, — долинула відповідь.

— Все гаразд! Обережно. Допоможіть мені спустити каное, — прошепотів Джек учителеві. — А ти, Пітере, вже переклав ковдри? Нам вони можуть скоро згодитися. Аватеє, сідайте посередині — отак.

— Усе вже готове? — пошепки запитав учитель.

— Не зовсім, — відповів Пітер. — Візьми, Релфе, цю пару весел та сховай їх десь у каное, якщо можеш. Не люблю я гребків. Ось хай ми відпливемо далі від острова, я змайструю кочети.

— Сідай-но мерщій, та будемо відпливати.

Ще один дружній потиск учителевої руки; він благословив нас пошепки, і ми помчали стрілою від берега, перетяли гладеньку лагуну і чимдуж — скільки стало сили в руках та волі в серцях — повеслували, змагаючись з довжелезними океанськими хвилями.

Усю ніч і весь другий день ми орудували гребками, майже не розмовляючи й не відпочиваючи; лише двічі трохи підживилися й ковтнули води. З самого початку Джек визначив, у якому напрямі лежить острів, і, поставивши перед собою невеличкий кишеньковий компас, стежив, щоб ми пливли на південь: чи ми попадемо на острів, чи його минемо, залежало від стернового, який мав безупинно спрямовувати наш крихітний кораблик потрібним курсом. Ми з Пітером веслували на носі, а Аватея посередині.

Аж коли сонце торкнулося позолоченого краю моря, Джек кинув гребок і дозволив спочити.

— Годі! — вигукнув він, широко позіхаючи. — Від тих мерзотників нас тепер відокремлює широкий водяний простір, тож нумо всмак повечеряємо та поспимо.

— Я згоден! — крикнув Пітер. — Твоїми б устами, Джеку, мед пити. Подай-но мені води, Релфе. Що це з вами, дівчино? Ви блимаєте очима, наче сова на сонці.

— Хочу спати, — всміхнулась Аватея і, наче доводячи, що каже правду, поклала голову на облавок каное і враз заснула.

— Спить, як після маківки, — мовив Пітер, весело осміхаючись. — Чи не збудити її, щоб вона спершу попоїла? Або, може, — додав він поважно й замислено, — спробуймо класти їжу їй до рота, що саме так гарно роззявлений. Нехай спить і ковтає. Ходи-но сюди, Релфе, та нагодуй її тихенько, поки ми з

Джеком наїмося по саму зав'язку. От і виграємо багато часу.

Я мимоволі всміхнувся, бо в теорії Пітерова ідея видавалася дуже вигідною: проте я не зважився спробувати її на практиці, побоюючись, щоб страва часом не попала не в те горло. Та коли я сказав теє Пітерові, він вигукнув:

— Балакаєш чортзна-що! Навіть заплішеному дурневі ясно, що коли покласти страву до рота Аватеї, то вона попаде в її ж таки горло. Чи, може, ти так себе любиш, що вважаєш, буцімто всі горла в світі не ті, крім твого власного? Та годі вже тобі балакати, краще подай печеню, бо Джек її доїсть і нічого мені не залишить. Адже я маю право хоч маленький кусник скуштувати.

— Ти, Пітере, негідник, ниций негідник, — озвався Джек, кидаючи йому поросяче стегенце разом з хвостом. — Мені знову доводиться пожалкувати, що обставини звели нас докупи і я змушений терпіти твоє товариство. Якби ти вмів ходити по воді, я б тебе негайно випровадив з каное.

— От бач, ти таки збудив Аватею своєю балаканиною, — відмовив, насупившись, Пітер, коли дівчина глибоко зітхнула. — Е ні, то вона хропе. Може, їй сниться її темношкірий Аполон. Слухай-но, Релфе, залиш мені хоч шматочок ямсу. Ви з Джеком такі ненажери, що мені доведеться жити надголодь, коли не…

На цьому слові Пітер так смачно позіхнув, що Джек порадив йому довечеряти завтра вранці; і він так швидко послухався Джекової поради, що я мимоволі згадав ту маківку, після якої, за його словами,