Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

гумору. Ще раз згадав застереження свого покійного приятеля, щоб із нею у ближчі стосунки не заходив, і, здається, це було вчасно, бо супроти мене, здалося, вчинялася якась не зовсім вловима провокація.

Безсоромною ж вона була. І я в цьому переконався, коли під час однієї з прогулянок цілковито безпристрасно оповіла мені епізода війни з власним батечком. Була вже велика, коли той розлютився аж так, що наказав їй скинути штани для належного лупня. Вона ж вийшла в іншу кімнату і з’явилася перед нього (це було при матері, яку тоді навідала) цілком гола. Побачивши таке, батечко запав у несамовитість і кинувся на дочку з паском, тож мусила відбиватися ногами. А бідна її матінка, побачивши таку сцену, зомліла.

— Я тоді папці врізала! — незворушно сказала Комп’ютерна Діва. — Більше він не казав мені скидати штани.

І подивилася на мене мисочками, повними тугого риб’ячого холодцю.

17

Отже, це була істота своєрідна. Але її безсоромність виявилася не вульгарна, а по-своєму невинна й дитинна. Зрештою, й не дивно при такому вихованні. Але мені все це не подобалося. Більше того, ніби розполовинювався. Хотів чи не хотів, а прийняв накинуте мені спадкоємництво — Козу. Коли ж є коза, її треба пасти, й вигулювати, й годувати домашнім харчем, що я фактично й чинив під час тих відвідин, і вона, хоча й паслася своєрідно, за допомогою фотоапарата, але не міг не помітити, яке несамовите задоволення від цього дістає. Насправді ніби пожинала траву й квіти, краєвиди, озеро, водяні рослини — живий світ із цих сфер: птахів, комах, риб, жуків, плазунів, при цьому все сприймалося з такою безпосередньою пожадливістю, що й мене це по-своєму захоплювало, — чи знайдете багато пожильців полісу, в яких залишилася б така безпосередня спрага з’єднатися з природою, байдуже на якому рівні? А це значило, що зберегла в собі щось натуральне, не зіпсуте цивілізацією, тож була як ще один птах, чи жук, чи плазун, чи риба, чи квітка, чи дерево, чи стебло трави живого світу, а це хіба не чудово? Очевидно, і її безсоромність випливала саме з цієї безпосередності та з’єднаності з природою: натуральний світ, існуючи в природі, сорому не знає. І я не міг не почудуватися з цього дивовижного парадоксу: Комп’ютерна Діва, як продукт найсучаснішого божевілля людини, теоретично мала б перетворитися в придаток до машини, ставши її компонентом (такою і є під час рабської до неї прив’язаності), проте залишається Козою, тобто істотою не штучного, а натурального світу, хоча й здійснює свій зв’язок із ним через фотоапарат. Ось чому з таким інтересом стежив за її акціями, адже я сам утік із мегаполісу, який почав невимовно мене гнітити, однак такої жаги до природи, який відзначив у цій, на перший позір неприглядній істоті, не мав. Через це останнім часом почав занепадати, поринаючи у фіолетові розливи нудьги, тим-то мойри, примітивши це і, очевидно, вважаючи мене за свого улюбленця (адже митців недаремно звуть улюбленцями богів та муз), поклали свої карти так, що прислали до мене цю істоту як спадок по тому, котрий був носієм родинного прокляття, тобто по Миколі Лику. А в його спробах залагодити порахунки з часом узяв безпосередню участь і я, адже допомагав приятелеві розв’язувати вузли його проклять. Чи ж ми їх розв’язали? Не відаю, очевидно, частково. Але тут ховалася ще одна таємниця, збагнути якої не міг, бо Микола за півроку до цього від мене відійшов, а може, я від нього, відтак почав вести вислід сам. Над цим варто було б подумати.

Тим часом провів Комп’ютерну Діву на автобуса, знову дістав гарячого поцілунка в щоку й тверду обіцянку, що невдовзі знову до мене завітає. При цьому на вимогу повідомити завчасно був обдарований хвилькою мовчання з приємною, навіть чарівливою всмішкою на тонких вустах, та й у мисочках не було жодного холодцю, а щось ніби розводнена патока. Відтак автобус щасливо відвіз її від мене, я навіть помітив за затемненим вікном світлий ласт, що мені дружньо помахував. Зрештою, вже бажав опинитися на самоті, бо біля мене з’явилися ледве провідчуті ниточки, — чи не мойри їх виплели й мені показали?

Отож, ідучи додому, почав зіставляти два періоди стосунків мого приятеля з Комп’ютерною Дівою. Чому він зійшовся з нею першого разу, можу говорити й уявляти підставно, бо про це сам виповів докладно, — я це й записав у четвертій частині скрипту. Головним двигуном того з’єднання приятель назвав «бажання любові», бо пізнав просту істину: «Духовне осягнення світу бажання любити не покриває». Що ж іще сказав тоді Микола? А важливе: «Є тут таїна, якої, може, ніколи не збагнемо». Я ж тоді побив, як пам’ятає читач, цього істотного резона своїм — про Кам’яного Господаря. Але він заявив, що «Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатися у вир чаші із срібним молоком, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю». І Микола кинувся в той вир двічі: першого разу врятувавшись, а другого — ні, при цьому того другого разу мене до себе для співучасті не покликав, тобто я йому зі своїми резонами став непотрібний. Але про мене не забув, а зробив спадкоємцем Кози з фотоапаратом із неважливою для мене матеріяльною додачею (крім бібліотеки, звісно). «Що ж цим хотів досягти?» — знову запитав себе я.

Отут мене найбільше й заклинювало, а з’ясувати не тільки праглося, а й було треба. І я почав сплітати ниточки, підсунені мойрами, — для того вони їх мені й передали. Чому Микола це вчинив? Перша гіпотеза: пригрів біля себе гнану й бездомну істоту, яку переслідував батечко-ґедзь. Чи ж не відбиток це давнього грецького міту про дочку царя Агросу Інаха, жрицю Гери, Зевсову коханку Іо?

Згадаймо цю історію. Ревнива Гера обернула Іо на корову, яку спершу стеріг Аргос — багатоокий велетень на прізвисько Паконтес. Але покровитель дотепності, гімнастики й мандрівників Гермес убив Аргоса, звільнивши Іо. Тоді й наслала Гера страшного ґедзя, від лютих укусів якого Іо тікала через моря й сушу і добігла до Єгипту, де Зевс повернув їй людську подобу. Чи не так само тікала від батечка