Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

class="book">— Що з тобою, Міхале? — запитала Тіна. — Ти ввесь тремтиш. У тебе жар?

— Мені страшенно бридко.

— Піди додому й ляж у ліжко.

— Туди я вже не повернусь. А більше нікуди.

— Що з тобою сталось? Скажи, бога ради!

Вона подивилася мені в вічі. Мабуть, я не зумів кохати її по-справжньому, й тепер вона знову з Тібором, однак Тіна була остання людина, з якою я ще міг принаймні розмовляти. Я розповів їй про свою страшенну ганьбу, вірячи, що Тіна якось цьому зарадить.

— Я бачив батька з Бімоньовою. А мамі абсолютно байдуже.

— Ти їй розповів про все? — тихо запитала Тіна.

— Розповів. А вона спокійнісінько бринькала на піаніно.

— Мабуть, вона вже знала.

— Саме в цьому й полягає весь жах, що вона все знає й мовчить. Ти теж знала, Тіно?

— Як і всі. Крім Станіслава Бімоня.

— Чому ж ти ніколи не розповіла мені про це?

— Думаєш, це б тобі допомогло? Мені ти завжди не вірив.

— Я б нікому не повірив… На жаль, я все це бачив на власні очі. А мама спокійненько грала.

— Що ти збираєшся робити?

— Ще не знаю. Перш за все кудись переберусь. У будинку досить порожніх квартир, правда ж? Бімонь тримає запасні ключі від усіх заражених квартир у шафі службового приміщення, однак це не має значення. Сюди я більше не приходитиму, щоб не бачити «любого подружжя» Роганів.

Взявши на кухні два великі ножі, Міхал відімкнув шафу і схопив перший-ліпший ключ, він виявився від 14 квартири на четвертому поверсі.

— Піди хоч трошки попоїж, — запропонувала Ріта.

— Я хочу зайнятись аутогенним тренуванням, а це краще робити натщесерце.

Ось тепер я і сиджу в промерзлій зараженій квартирі майже в «позі їздового» й намагаюся зосередитися на власному диханні. Мені необхідно якомога швидше подолати АТ-7 і перейти до сонного дихання. Однак у мене все виходить надто повільно, бо саме поспіх і напруження — всьому перешкода. Як же все-таки мені заспокоїтися?

За півгодини я відчував лише пронизливий холод. І голод. Я почав боятися самого себе. Тоді пішов до комуналки, де Ріта насипала мені тарілку наперченого гуляшу.

— Тобі трохи краще? — запитала Тіна.

— Ні.

Тіна з Рітою спокійнісінько поїдали з однієї каструлі «м’ясце», очі в них блищали.

— Попоїси трохи з нами? — сміючись запропонувала Ріта.

— Облиш його, прошу тебе, — мовила Тіна.

— Мовчи! — кинула Ріта, підсунувши каструлю й поклавши переді мною чисту ложку. — Знаєш, Міхале, за хвилину тебе вже ніщо не дратуватиме!

Я дивився на їхній рудий пудинг. Такого я ще ніколи не їв, але чому б, власне, й не покуштувати? Тепер уже все одно. Морок попереду й позаду, але головне, що не треба буде ні про що думати — тільки б перестала боліти душа.

Я взяв ложку.

— Міхале, подумай добре… — швидко сказала Тіна.

— Чого ти завжди вилазиш? — крикнула Ріта.

— Але ж він іще хлопчик, — зітхнула Тіна.

— Звичайно, але «він» більше не боятиметься! — запевнив я її. — Ти ж теж їла, коли тобі було погано, й не зважала на мої слова.

Я почав їсти «м’ясце», з цікавістю чекаючи наслідків. Але нічого не сталось.

— Добре? — посміхнулася Ріта.

— Воно, власне, не має жодного смаку, — відповів я.

— Бо це всього лише дитяча кашка, а справжньому чоловікові потрібне справжнє їдло! — сміялася Ріта, густо посипаючи «м’ясце» червонясто-рудим порошком.

— Не давай йому цього… — ще раз попросила Тіна, але Ріта засичала:

— Ще раз писнеш — дістанеш від Тібора антеною!

Розчинний порошок почав діяти. Мені здалося, ніби із шлунка всім тілом почали розповзатися товсті п’явки, спочатку страшенно бридкі… а за якусь хвильку — вже ні. Вони почали заспокоювати мене, ніби висмоктуючи ввесь розпач і гіркоту, аж доки я зовсім спорожнів… І відчув вільне струмування крові до голови; це зігрівало, наче підігріте червоне вино. Тепер мені вже наплювати на батьків, нехай собі стукають у двері, однаково не відчиню.

Я став справжнім гнідаком і тепер почуваюся добре.

— Раніше в тебе тільки й мови було про боротьбу з гнідою мерзотою, а тепер сам обвішався цілими кетягами! — закинув мені вранці Беренда. Він сам гнідо-білий fifty-fifty, бо не має сили волі ні на те, ні на те.

— Ти мене ввесь час гнав до штабу ТСЗ, а тепер сам став таким же! — мовила пані Марта. Вона добра жінка, сьогодні я попрошу в неї трошки «м’ясця».

— Тільки не сподівайся, що я до тебе краще ставитимусь, — визвірився на мене Арсен Кралік. — Тому що існують всякі гнідаки, а між ними така ж різниця, як між дощовим черв’яком і левом. Ти і є тим дощовим черв’яком.

Тепер я такий самий гнідак, як і Арсен, але від цього він мені не став симпатичніший. Арсена ніхто не любить, усі зневажають; коли він піде сьогодні обідати, я поцуплю в нього коробочку з розчинним порошком. Гніда людина позбавлена проблем, нічого її не обходить. У фабричній їдальні я беру два обіди, після роботи тиняюся вулицями і ні в чому собі не відмовляю. Ввечері самотній гнідак повинен стерегтися, бо на нього може напасти банда білих чи гнідих, через те я ще завидна чимчикую до своєї зараженої квартири № 14.

У мене тепер тепло, я ввімкнув центральне опалення, але сиджу без світла, щоб не привертати увагу інспекторів ТСЗ.