Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

шукали б. У нас є підозра щодо можливої участі «Терориста» в більш серйозних злочинах. І пов’язано це не з якоюсь там суперечкою з колегою по слюсарному цеху і, як ви кажете, мотузочкою. Пацько підозрюється в замахах на життя відомих політиків, багатих і впливових в Україні людей.

— Знову лише замах. Виходить, Пацько всім лише обіцяє, погрожує, а довести до кінця не вистачає клепки?

— Та ні, цього разу Пацько (якщо те справді вчинив він) забив майже до смерті двох відомих людей. І всі ниточки тягнуться до «Терориста». Так що сьогодні ми з вами, товаришу полковнику, будемо не лише вечеряти, а й пильнувати.

10

Ресторан «Дельфін» із сучасним дорогим інтер’єром і не надто захмарними цінами в меню мав славу закладу, відвідати який могли дозволити собі люди середнього достатку. Не гребували й багатії. Тут вживу грала пристойна команда музикантів-професіоналів, а симпатична дівчина непогано співала. Також не під «фанеру», що в нинішній час — рідкість.

Яруга з Середою сіли до столика недалечко від музикантів. Для відпочинку це місце не надто зручне й затишне, але для спостереження — кращого не придумаєш. їхній столик наче заховався за чималенькою колонкою, з якої линула спокійна інструментальна мелодія. Музиканти тільки-но збиралися розпочати свою програму.

Яруга сидів упівоберта до зали одним боком, Середа також упівоберта — другим. Вони вже випили по стопочці горілочки й доїдали овочеві салати, коли до зали увійшли дві симпатичні молодички в дорогому модному вбранні. Надто яскравий макіяж на обличчях видавав їх як жриць кохання.

Віктор і Теодор Йосипович перезирнулися. Яруга на кілька секунд заплющив очі. Середа непомітно кивнув.

— Тепер ми уважно повинні стежити за тими дівчатами, — тихо промовив Яруга. — Якщо нам сьогодні пощастить, саме до них має підсісти Пацько.

«Оса» (а це була вона) і її подруга сіли за вільний столик у самісінькому кутку біля вікна. Лише одиниці з постійних відвідувачів знали, що з того боку зали вікна — бутафорні. Дизайнерське підсвічування ніш у стіні виконано настільки талановито і вдало, що, здавалося, сам вечір ось-ось проникне знадвору в приміщення ресторану.

Жінки щось замовили офіціантові, який, кивнувши, швидко відійшов до іншого столика. «Оса» вже побачила Яругу, вигляду не подала і взагалі поводилася професійно: і як агент, і як повія.

— Слухайте, Теодоре Йосиповичу, у мене зараз таке відчуття, що ми з вами з одного відділу однієї спецслужби. І що начебто й не було роз’єднання, і ми після операції розійдемося по домівках, а завтра раненько вже будемо знову на роботі. І, кажу вам, якось від цього відчуття аж потепліло на путні Голова й серце реагують на такі вибрики уяви позитивно. Вибачте, але з’явилися якісь призабуті імпульси ностальгії, що взагалі-то не зовсім властиво моєму єству.

— Горілочка, мій юний друже, класна штука. Вона не раз рятувала людство від депресії…

— …і білої гарячки, — дещо роздратовано випалив Віктор. Він не чекав такого реагування Середи на свої слова.

— Не сердься, Вікторе. Я так висловився, бо відчув те саме, про що сказав ти. І тут же злякався, що теж розчулюся. А уяви собі, прийшли на чекістську операцію дві биті голови, сидять, п’ють оковиту і пускають шмарклі. А що як у цей час треба буде діяти, а наші очі затуманені сльозами, руки від хвилювання трясуться, і замість адекватного реагування на підступні дії ворожого елемента ми чмокаємо одне одного в губи й клянемося в братській дружбі.

— Фу! Не думав, що таку блаженну мить так можна спаскудити, — Яруга рішуче прогнав романтичну мару. — А скажіть-но, Теодоре Йосиповичу, чесно: якби довелося воювати між собою?..

11

— Та ти що! — рішуче перебив Віктора полковник. — Бодай тобі пипоть на язик! Навіть не хочу про таке думати, не те що говорити.

— Ну, а все-таки: якщо наші нерозумні політики доведуть до цього, як бути? Чи ж наважаться наші одноплемінники, яких лише в тій самій Москві добряча половина, стріляти в своїх братів українців?

— Я ж сказав, не гони пургу. Я не хочу навіть говорити про це. Принаймні зараз. Давай ліпше вип’ємо. Горілка з перцем у вас, що не кажи, красота. У нас такої досі робити не навчилися.

— І не навчитеся. Бо ви звикли все на дурничку. Хіба не пам’ятаєте, як завжди було? Приїжджає група так званих кураторів чи перевіряльників із Москви в периферійний республіканський Комітет, ну, наприклад, до нас. Приїжджають не на один день і не на два. Бувало, що тижнями тут «перевіряють». А їх — нагодуй, напої, повози по екскурсіях, по ресторанах, по банях-саунах. І, думаєте, хоч раз вони запропонували за щось заплатити власними грошима? Ніколи. А як їдуть додому, обов’язково треба їх запакувати продуктами, горілкою, різними подарунками.

— Ну, це ж так заведено. Елементарні правила гостинності.

— Ким заведено? Ними ж і заведено. А правила… — Яруга заводився, — правила — це те, чого дотримуються всі. Колись і мені довелося побувати в Москві у відрядженні. Було це тоді, коли ми тільки-но стали незалежними. Мене тоді призначили начальником відділу, напрямок роботи якого був для мене новим. Начальство порадило поїхати у вашу столицю й подивитися, як ви працюєте на цій лінії роботи. Нікуди ж не дінешся, досвіду у вас побільше. Начальство між собою домовилося, я й поїхав. Прибув до Москви, зустрів мене колега, такого самого рівня за посадою, як і я. Показав, розказав. Одне слово, попрацювали ми добре. Наприкінці дня колега й каже: «А що ти, Вікторе, увечері робитимеш?» Відповідаю, що, мовляв, у готель «Пекін» вранці після поїзда тільки встиг речі