Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

у мене є пропозиція. — Віктор Яруга з гостем із Челябінська під’їжджав до відомчого готелю СБУ на вулиці Ірининській, поряд із центральним офісом спецслужби. — Зараз ви трішки відпочинете, вип’єте кави, підобідаєте канапками (у номері все є), а ввечері підемо в гарний ресторан — з українською кухнею та справжніми українськими дівчатами.

— У мене пропозиція дещо інша. Я зараз трішки приведу себе в порядок, а потім просто в номері ми з тобою обговоримо справу Пацька. Бо я ж приїхав лише на кілька днів.

— Гаразд, я схожу до себе, візьму деякі папери й за якусь годинку буду у вас.

Автомобіль уже паркувався у вузенькій вулиці біля високого будинку. Віктор провів гостя в номер, розказав-показав, де і що.

Рівно за дві години підполковник СБУ Яруга й полковник ФСБ Середа сиділи за журнальним столиком, пили каву й розмовляли.

— Ми тут у себе, Теодоре Йосиповичу, перед вашим приїздом намагалися проаналізувати, яка ж насправді мета вашого приїзду?

— І до чого ви доаналізувалися?

— Ми дійшли висновку, що причин вашого приїзду може бути принаймні дві. Перша: вас прислали, щоб ви на власні очі побачили, що у нас в Україні відбувається. Яка політична ситуація, які подальші перспективи у держави, як почуваються колеги, як їм працюється. Друга: у зв’язку із замахом на теракт у вас особисто з’явилася причина відвідати Україну, подивитися, як живуть ваші земляки, поспівчувати їхнім

проблемам або й порадіти зі здобутків. Можливо, що ці два варіанти разом послужили тому, що полковник Середа зараз сидить ось тут і п’є каву з людиною, яка його дуже поважає.

— Ну, ти й накрутив! А разом із тим — аж гордість розпирає за колегу: все максимально вгадано, тому навіть не опиратимуся. Але спочатку поговорімо про Пацька. З чого почнемо?

— Я вже запропонував вам піти сьогодні увечері до ресторації. Адже може так трапитися, що саме сьогодні й саме там нам удасться зустрітися з Пацьком.

— Як це? Ти його теж запросив на вечерю?

— Надійшла оперативна інформація, що Пацько, можливо, вже був кілька днів тому саме в цьому ресторані «Дельфін». Не виключено, що він там з’явиться ще. Може, навіть сьогодні. Якщо я не помиляюся й правильно зрозумів його психологію, то ми зможемо його там побачити, а якщо вдасться, то й затримати. Зараз я розповім вам, що вдалося додатково дізнатися про цього терориста. До речі, як, на вашу думку, ми назвали справу розшуку?

— Ну, зважаючи на безмежну фантазію нашу як справжніх оперів, звичайно ж, справі дали кликуху «Терорист».

— Теодоре Йосиповичу, могли б хоч для годиться вгадати не з першого разу. Невже і справді ми такі тупі?

— В усьому мають бути елементи творчості. Ми ж ідемо шляхом найменшого спротиву. Насправді чи щось важить для розшуку те, як названо справу? Чи повільніше ми розшукували б злочинця або підозрюваного, якби назвали його «Слюсарем»? Чи, може, «Йолопом»? Не знаю, можливо, й важить. То що там нового тобі вдалося дізнатися про «Терориста»?

— По-перше, виявилося, що Пацько був відомий нашим колегам з Вінницького управління КДБ давно. Його профілактували за антирадянщину, поставили на облік, а він нагло зник. Його довго шукали. Знайшли в Челябінську. Тоді ж, ви знаєте, було з цим суворо. Хоч би де перебував, хоч би де проживав — твоя слава йде слідом за тобою. Відіслали справу і копію матеріалів профілактики в Челябінськ.

Далі йде те, про що ви, товаришу полковнику, могли б нам розповісти раніше, щоб ми не робили зайвих рухів і не встановлювали те, що вам було вже відомо.

— Бувають, Вікторе, і в нас помилки й нестиковки, ти вже нас пробач.

— Та знаю я ваші нестиковки. Думаєте, нехай хохли покрутяться. Чи ж докопаються самі? А ми встановили, причому без вас, що Віталій у Челябінську підозрювався у вбивстві. Ви його посадили в тюрму, а потім дали змогу втекти з підсадною качкою. Пацько, вихваляючись, розповідає вашому агентові, що замочив в Україні двох ментів і одну виховательку дитсадка. Ви почали з’ясовувати через наших вінничан, чи були такі факти в Україні. Про виховательку нічого не знайшли — всі виявилися на місці, живі-здорові. А ось про двох ментів щось накопали.

З’ясувалося, що Віталій Пацько колись ловив рибу в якомусь рибгосподарстві. Приїхали на мотоциклі два міліціонери, сказали, щоб змотував вудки — тут ловити не можна. Пацько у властивій йому манері заявив, що не визнає жодних заборон і бачив їх у гробу в білих капцях. Міліціонери, звісно, шоковані таким нахабством, але все ж попередили, що поки вони прийдуть, щоб його й духу не було. Залишили мотоцикл і рушили далі берегом — подивитися, може, ще хтось ловить. Повертаються — Віталія немає, а в колясці лежить якась трубка, обклеєна кольоровими поштовими листівками. Один з міліціянтів узяв ту трубку, покрутив, і почув, що всередині щось клацнуло. Невідомо чому, але міліціонер миттю жбурнув її подалі. Вона впала в канаву і відразу ж вибухнула. Тоді встановили особу цього мужика, трішечки пошукали, але оскільки всі залишилися неушкодженими, кримінальної справи не порушували, аби не псувати статистику, і швидко про це забули.

Коли ви про це дізналися, Пацько вже знову сидів у вашому КПЗ, але причетність до вбивства ви не довели, і його випустили. А тут і випадок з мотузочкою підоспів. Усе правильно?

— Ай, молодця! Відчувається школа. Зараз молодняк так не може. Усе правильно. А тепер, Вікторе, скажи чесно, якщо піймаєте Пацька на території України, нам відправите як об’єкт, не вартий вашої уваги, чи повісите на нього кілька десятків «глухарів» і спробуєте запроторити на довгії літа у місця не дуже далекі?

— Правду кажучи, якби на Пацьку висіла підозра лише якогось там вошивого теракту з мотузочкою, то навряд чи ми гак активно його