Василь Биков - Круглянський міст

писати про цезій та стронцій, якими засипано стільки простору. Весь світ стривожений. Захід гонить гуманітарну допомогу, ліки, приймає дітей наших на оздоровлення. Так то з близьких до зони поселень, а він ось уліз у саме пекло. Щоправда, і він спочатку боявся, думав, захворіє. Але за півтора місяці нічого кепського в собі не завважив, навіть не простудився ні разу, почував себе нібито нормально. Якби тільки було що їсти. Та й старий хуторянин Карпо, який свого гнізда так і не покинув, за всі роки після аварії почувався, казав, може, краще за когось із молодих. Бо не пив — це головне. Горілка, вона гірша за радіацію для здоров’я і без пори гробить чоловіків. Харчу ж у хуторянина вистачало — була корова, підсвинок, десяток курей та пес Кудлач, — і всі живі, здорові. Карпо своїм прикладом добряче обнадіяв солдата, особливо коли сказав, що і по сусідству, за шосе, також хтось живе (чутно, як бреше собака), та й за болотом у колишньому селі теж з’явилися самосели, — живуть без електрики, крамниці і влади. Що без влади — дуже сподобалося солдату, як Карпові — що без колгоспів. Ніхто, мабуть, їм не докучає — не помагає, але й не заважає, хазяйнуй, як хочеш. От, дожилися мужики, вік про те мріяли.

То, може, воно й добре, думав солдат, може, й непогано старим. Але он молоді, сини та внуки того ж Карпа, всі пороз'їжджалися, ніхто на хуторі не залишився. Виходить, чогось бояться. Виходить, чогось треба остерігатись…

Отакі думки не вперше вже лізли в спантеличену голову солдата, можливо, звідти і не вилазили. Він і боявся, і заспокоював себе, і міркував і так, і сяк. Але що він міг зробити кращого, куди податись? Без документів, без грошей. Хіба пішки далеко дійдеш, а на першій же автобусній станції його візьме міліцейський патруль. Дома його ніхто не чекав; мачуха, тільки б дізналася про нього, миттю побігла б у міліцію чи військкомат — ця лише й чекала, щоб його посадити. Друзі? Після того, що скоїлося, які могли бути друзі?

Кривулиною-стежкою в чагарниках солдат пройшов удовж річки, обережно визирнув з-за куща на берег. Всюди було пусто, та й димом ніби перестало відгонити, — може, перемінився вітер? Відтак він знов повернув од річки до сосен і, вибравшись на узгірок, опустився на подушку м’якого білого моху. Було тепло, навіть гаряче, але свій зашкарублий бушлат солдат не скидав ніколи — ні вдень, ні вночі. Тут на нього напосіли мурашки — забігали, заметушилися по замизканих халявах чобіт, мабуть, десь поблизу був їхній мурашник. Диви, які прудкі, подумав солдат, і жодна радіація їх не бере, пристосувалися за мільйони років. От би так людині! Але людина, мабуть, ніколи не призвичаїться до цієї атомної погибелі, — не той організм. Добре це чи ні, солдат не знав. Може, і добре, інакше людина може перетворитися на мурашку… А якщо не перетвориться і дуба вріже — хіба то краще? Он мамонти не пристосувалися і всі погинули. Тепер тільки кості викопують з вічної мерзлоти. Можливо, така доля спіткає і людей…

Але мамонти не самі себе вигубили, а якісь об’єктивні зміни у світі. А людина? Сама — себе.

Бог дав людині розум — на власну згубу.

Коли солдат переставав думати про їжу, тоді його починала брати дрімота, і він був готовий заснути. Вдень спати, однак, боявся. Хоч тут, у лісі, нікого ще не зустрів, окрім хіба дрібної тварини — їжака чи зайця. Людей тут не було. Сперше це обнадіювало солдата, але згодом почало навіть полохати — все ж чи не даремно він сюди придибав? Видно, люди, певно, відчували щось недобре. Знов же самота почала його пригнічувати, і щодалі він тут вештався, то більше. Та що поробиш? Розумом він доводив собі, що тут він з власної волі, що краще бути самому. Але, здається, і самому було ніяк, не витримувала душа. Ось у чому заковика.

Трохи полежавши на тепленькому, солдат знову відчув подих диму і на цей раз стривожився не на жарт. Хутко підхопився, повглядався в бір, у вільшаник внизу. Потім, поміркувавши, знов помалу пішов до річки. Здалося, димом повіяло саме звідти.

Де стежкою, а де навпростець крізь чагарник солдат вийшов на нешироку лучку, обійшов її краєм вільшаника. Лучка була пуста. Близько до річки знов підступав обривистий берег з соснами, і він пішов поблизу над ним, щоб бачити берег. Ще здалеку на річковому повороті побачив якесь житло в обриві — темний лаз у землянку-нору, прикритий згори жердям. На кінці однієї жердини теліпалася-сохла якась онуча, а віддалік, на самому бережку, ліниво диміло багаттячко, дим від якого, мабуть, і потривожив солдата.

І тоді трошки далі на березі він побачив людину.

То був невеликий чолов’яга в куфайці, у зсунутій на потилицю зимовій шапці, він махнув у повітрі білим, мабуть саморобним вудлищем, знерухомів на кілька секунд і спритним рухом викинув на берег блискучу рибину. Рибина, як видно було здаля, трапилася ладна, не якась там верховодка, — солдат визначив те певно. В цю мить чолов’яга також побачив солдата, який від несподіванки не встиг кудись заховатись. Видно, треба було бігти звідси, але та вдала рибина ніби зачарувала зголоднілого хлопця, і він, куди діватись, поволі пішов до рибалки.

— Здрастуйте…

Рибалка не відповів і навіть не кинувся до своєї рибини, яка билась у траві на березі. Втупившись у незнайомця, той, мабуть, вивчав його, також не знаючи, як поставитися до його тут появи.

— Лящ? — запитав солдат, аби не мовчати.

— Підлящ, — скупо відповів рибак і рішуче кинув до нього обросле щетиною підборіддя. — А ти звідки тут узявся?

— Все звідти, — непевно відповів солдат і всупереч своїй обережності, сів неподалік. Рибалка ще повглядався в нього, щось міркуючи.

— А ти той… — не з міліції?

— Ні. З армії.

— Демобілізований?

— Дезертир, — раптом сказав солдат і внутрішньо схаменувся. Ніколи він ще не вимовляв уголос цього слова, що тепер якось само злетіло з язика.

Рибалка, видно було, щиро здивувався, аж хакнув.

— Оце діло! Перший раз бачу дезертира.