Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

— Мертвий? Ні. Він усього лише глибоко спить. Прокинеться і знову очуняє десь за годину. Відтак досить довго відчуватиме страшенний головний біль.

— Тоді я не розумію…

— Я все поясню, але пізніше. Зараз у нас обмаль часу — діяти треба швидко. Мені потрібне просторе приміщення, з якого тварина не могла б вирватися в разі невдачі. Який-небудь павільйон або зала з міцними дверима, що замикаються зовні. І бажано неподалік, бо нам доведеться перемістити її туди.

Коротко обдумавши сказане, жрець промовив:

— Найнадійніша споруда в місті — Кам’яна фортеця. У ній є простора печера, вирубана прямо в скелі. Вхід до неї перегороджують залізні ворота, і ще одні ворота, міцніші, ведуть у саму фортецю. Навіть уку пача не зуміє ні увійти, ні вийти.

— Чудово, — захопився Гумбольдт. — А далеко вона звідси?

— Чотириста тупу.

— Отже, близько кілометра, — миттєво перерахував учений. — Але як нам доправити туди тварину?

— Повітрям. Я накажу капітанові «Хуракана» негайно попрямувати сюди. Вантажопідйомності корабля вистачить, щоб перенести повітрям цілий будинок.

— Чудова ідея. Тоді нам залишається одне: звільнити комаху з дірки в платформі. Непогано б залучити до цього кількох умілих теслярів, щоб вони обрубали й підпиляли уламки балок та брусів, що стирчать там. Але уку пача в жодному разі не повинен постраждати.

Жрець плеснув у долоні, і слуги зразу кинулися виконувати доручення.

За кілька хвилин з’явилися ремісники з теслярськими інструментами і відразу взялися звільняти жахливе тіло з пастки.

За чверть години, коли нерухому тушу комахи було майже визволено, прибув «Хуракан» і завис над головами людей, що зібралися на зруйнованій платформі. З борту судна спустили кілька тросів, обв’язали ними величезне тіло і закріпили надійними вузлами.

— А зараз — покваптеся! — сказав Гумбольдт. — Невідомо, скільки триватиме дія наркотичного засобу, оскільки його ніколи не випробовували на комахах. У будь-якому разі, цей мешканець підземного світу має опинитися у фортеці, більш того, у печері і під надійним замком, ще до пробудження.

Юпан кивнув і звернувся до капітана судна. Повітря враз наповнилося гулом, схожим на дзижчання потривоженого гнізда шершнів. На платформу сильно подув вітер від гвинтів, змітаючи на своєму шляху всі дрібні предмети. Оскару та його друзям довелося міцно вхопитися за огорожу платформи.

Мотузки заскрипіли, приймаючи вагу чудовиська — і лише в повітрі стало видно, яким величезним і могутнім воно було насправді.

«Хуракан» піднявся на висоту півсотні метрів і попрямував до Кам’яної фортеці.

Гумбольдт, пильно стежачи за ходом польоту, сказав:

— Сподіваюся, вони встигнуть добратися туди, перш ніж комаха прокинеться. Інакше на них чекають серйозні неприємності.

— Покладемося на волю богів, — пробурмотів жрець і, підвищивши голос, запитав: — Ну, а зараз ви, сподіваюся, поясните мені, що у вас на думці?

— Мені потрібно порадитися з хіміком, — зосереджено промовив Гумбольдт, пустивши Юпанове запитання повз вуха.

— З хіміком? — здивувався жрець.

— З людиною, яка керує тими, хто зайнятий добуванням «дихання вітру».

— Цим завідує наш головний алхімік.

— Можу я з ним поговорити?

— Прошу вас іти за мною!..

Підйомник виявився найбільшою спорудою, яку Оскар коли-небудь бачив. Величезна конструкція з дерев’яних ферм заввишки кілька сотень метрів, сполучала між собою всі уступи, на яких розташовувалося місто. У «колисці», сплетеній з товстих тросів, містилася гондола, до якої легко могли сісти двадцять осіб. Для того щоб гондола рухалася без особливих зусиль, на протилежному кінці троса була противага, що врівноважувала всю конструкцію.

Юпан запросив мандрівників до гондоли, потім щось сказав машиністові — вгодованому, сповненому власної гідності індіанцеві, і механізм зі скрипом зрушив із місця. Гондола, що спочатку рухалася повільно, швидко набрала запаморочливу швидкість. Повз них проносилися скелясті уступи, а люди й будівлі внизу ставали все меншими.

З висоти було добре видно, яких жорстоких втрат зазнало місто в недавній битві. Деякі квартали були повністю зруйновані, над ними стелився їдкий дим і стирчали остови будинків, схожі на обвуглені скелети. Минуть місяці, а може, й роки, поки колишню розкіш буде відновлено.

— Яка удача, що вогонь вдалося зупинити! — зауважив Оскар. — Тільки подумати — тоді й підйомник був би знищений, а нам довелося б пройти весь цей шлях пішки і витратити на це цілий день!

— Якби пожежа дісталася сюди, нікого з нас не було б зараз серед живих, — сухо зауважив Юпан, показуючи туди, де на прямовисній скелі виднілася група витончених споруд, що здалека нагадували ластів’ячі гнізда. У вишині виднілися великі поверхні, покриті голубуватим склом; десятки трубопроводів і невеликих сріблястих резервуарів надавали цим спорудам вигляду сучасного промислового підприємства.

— Тут ми добуваємо «дихання вітру», — пояснив жрець, — і досить однієї іскри, щоб усе місто злетіло в повітря, як вогняна куля.

Оскар видивлявся на будинки, намагаючись уявити грандіозну силу, здатну стерти з лиця землі ціле місто. Досі він був певен, що водень — усього лише безбарвний газ, який можна підпалити, і він миттєво згорить із негучним ударом. Нічого особливого, і турбуватися ні про що. Але Гумбольдт, на його подив, виглядав стривоженим.

— Це все одно, що розпалити вогнище на пороховій бочці, — бурмотів під ніс учений. — Ні, так далі не можна. Ми негайно повинні знайти якесь рішення…

— Я досі не розумію, навіщо потрібно було спалювати цілі міські райони, — сказав Оскар. — Хіба не існує якогось іншого способу зупинити уку пача?

Жрець заперечливо похитав головою.

— Ні. А надто тоді, коли вони з’являються в такій кількості. Десяток чи навіть сотня будівель — не така вже велика плата за те, щоб тривало існування нашого народу. Так повелося з дуже давніх часів. Біда в іншому —