Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

за наших днів чисельність «підземних» стрімко зростає, а проміжки між їхніми нашестями стають усе коротшими. Сьогоднішній бій виявився вдалим, тому що було сухо. А коли ллє дощ і полум’я ледве знаходить собі поживу, нам доводиться сутужно. Воїни змушені відбиватися від чудовиськ тільки мечами та списами. Ви билися з одним із них, і знаєте, з якою люттю і завзятістю вони нападають на людей. Рік тому уку пача обрушилися на нас у сезон дощів. Того дня кожен третій з наших кращих воїнів пішов до Віракоче — творця всього і повелителя смерті. Похоронні багаття горіли три дні поспіль…

Юпан із гіркотою замовк.

— Давайте дочекаємося результатів моїх досліджень, — сказав Гумбольдт. — Можливо, існує засіб, який допоможе вам позбавитися від «підземних» раз і назавжди.

44

Гондола зупинилася. Машиніст відчинив дверці і дозволив їм вийти.

Перед мандрівцями тягнулася галерея, що вела до будинків у формі довгастих циліндрів, поставлених на торець. Оскар, своїм звичаєм, плентався у хвості, час від часу кидаючи погляди через гранітний парапет.

Панорама ущелини, що відкривалася перед ним, захоплювала дух. Виявляється, вони дісталися до найвищої точки міста. Сади, поля і плантації виглядали звідси малесенькими клітинками на шахівниці, а мости, площі і храми здавалися дитячими іграшками. Навколо не було ні душі — мабуть, тут була заборонена для городян зона, куди мали доступ лише небагато хто.

— Що це за пластини? — запитала Шарлотта, закидаючи голову. Прямо над їхніми головами тягнувся кам’яний дашок, що був природним захистом від каменепадів і одночасно правив за опертя для прозорих голубуватих поверхонь.

— Сонячні колектори, — відповів Гумбольдт. — Пластини, виготовлені, швидше за все, з чистого кремнію, за допомогою яких можна перетворювати сонячне світло на електрику. Такі самі, як на «Хуракані», тільки в тисячу разів більші.

Підійшовши до першого будинку, Юпан потягнув за шнур, що звисав біля входу. Пролунав мелодійний дзвін дзвоника. Оскар прислухався. До дверей наближалися швидкі кроки — і ось вони відчинилися.

В отворі з’явився невисокий чоловік у дивному головному уборі, замшевому жилеті й таких самих туфлях і зміряв чужаків, що прибули разом із верховним жерцем, недовірливим поглядом. Із глибини будинку тягнуло якимись реактивами, чулися шипіння і клекотання, немов там працювала потужна парова машина, вибивалися клуби бурого диму.

Втім, тому, хто їм відчинив, це, як здавалося, нітрохи не заважало — він просто не звертав уваги на такі дрібниці. Побачивши жерця, він стримано уклонився і склав руки у вітальному жесті. Потім обидва перекинулися кількома словами, і Юпан обернувся до гостей:

— Перед вами Хуаскар, наш головний алхімік, людина вчена й поважна. Я запитав його, чи буде вам дозволено увійти до його лабораторії, але він згоден впустити туди тільки одного з вас. І то лише за умови, що той у всьому дотримуватиме його вказівок.

— Тільки одного? — із жалем запитав Оскар. — Але чому?

— З міркувань безпеки. Будь-яка необережність у цьому будинку може обернутися непоправним лихом для всього Ксі’мала.

— Я готовий. — Гумбольдт уклонився алхімікові. — Скажіть йому, що він може цілком покластися на мене.

Юпан переклав.

Чоловік у дивному головному уборі кивнув і квапливо сказав:

— Аллічу ама пітайчу!

— Що він сказав? — запитала Еліза.

— Він каже, що тут категорично заборонено користуватися вогнем. Крім того, необхідно надіти спеціальний одяг. Тут усюди небезпечні речовини. Вам доведеться перевдягнутися.

— Не заперечую, — відгукнувся Гумбольдт. — Але треба поквапитися — ми не повинні гаяти ні хвилини!

З цими словами він, випередивши жерця і алхіміка, переступив поріг і зник у надрах лабораторії.

— А що ж нам тепер робити? — запитав Оскар.

— Залишається тільки чекати, — відповіла Шарлотта. — По той бік цього будинку я бачила кам’яні сходинки, там можна присісти. Невеликий перепочинок нам зовсім не зашкодить.

— Не найкращий час для сонячних ванн, — пробурчав Оскар. — Я страшенно зголоднів. З учорашнього вечора у мене в роті не було й крихти. Непогано б десь роздобути перекусити.

— Чудова ідея, — підтримав його Босуелл. — Та тільки як нам порозумітися з індіанцями?

— Я спробую, — сказала Шарлотта, кинувши погляд на охоронців, що супроводжували їх. — Я, звичайно, не лінгафон, але щоб попросити поїсти, моїх знань кечуа цілком вистачить.

— Коли вже ти берешся за це, — сказала Еліза, — попроси заразом чогось попити. Я просто вмираю від спраги.

Шарлотта зразу ж попрямувала до одного з воїнів — міцного молодого індіанця із смаглявим обличчям, чорною, як смола, косою і жвавими очима. Через силу підшукуючи слова, дівчина запитала:

— Канчу імаллапас мікчунапак?

Обличчя воїна, спочатку недовірливе, проясніло.

— Арі, — відповів він.

Шарлотта промовила з усмішкою:

— Аллічу к’уньї унута мунані.

— Арі, арі! — воїн коротко вклонився і помчав назад до підйомника.

— Здається, у тебе вийшло, — зауважив Оскар.

— Без будь-яких «здається». Так і є.

— Дивно, — сказав Босуелл. — Коли ти встигла опанувати їхню мову?

— Одна шкільна подруга навчила мене. Це було в Швейцарії.

— У тебе справжній талант до мов. Така людина могла б стати мені в пригоді в одній з наступних експедицій. — Він жартівливо підморгнув дівчині. — Що ти у них попросила?

Шарлотта знизала плечима.

— Уявлення не маю. Просто чого-небудь попоїсти. Може, те, що вони принесуть, виявиться неїстівним, а може, навпаки. Щось подібне до сюрпризу.

Хвилин за десять з’явився слуга з дерев’яним коромислом на плечах. До коромисла були підвішені місткі кошики, закриті тканиною. Розстеливши на широких сходах тканину, він почав виймати з