Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

кошиків глиняні судки й посудини і розставляти їх на низьких дерев’яних лавках, які приніс услід один із воїнів.

Коли мандрівники одну за одною підняли покришки судків, звідти повалила ароматна пара. В одному виявилися тонкі кукурудзяні коржики, у другому — густий м’ясний соус із морквою і перцем чилі. Були там також смажені солодкі перці і андська картопля.

— На вигляд симпатичне! — Оскар миттю начерпав густого супу в миску. — Як це називається?

— Імаюкмі чайї мікчуна? — запитала Шарлотта у слуги.

— Хака часкі, — відповів той. — Сумак мікчуна.

— Він каже, що це їхня традиційна їжа. Вона не надто гостра, тож можна їсти без побоювання.

Оскар роззирнувся, шукаючи ложки або виделки, а не знайшовши, вирішив не утруднювати собі життя і просто вмочив коржик у соус. Слуга схвально усміхнувся йому, і Оскар вирішив, що все робить правильно.

— М-м, смачно! — промимрив він із набитим ротом. — Нагадує кролика.

— Це куві, морська свинка, — переклала Шарлотта.

— Не думав, що їх їдять, — зауважив Оскар, відправляючи за щоку наступний шматок коржика із соусом. — І зовсім не схоже на свинину — просто тане в роті!

Вони вже збиралися взятися до добавки, як раптом відчинилися двері лабораторії. В отворі з’явилася висока постать, із голови до ніг закутана у брунатний шкіряний балахон, у якому залишався тільки вузький проріз для очей. На поверхні шкіри виднілися жовті плями — напевно, сліди їдких реактивів.

Людина в балахоні ступила кілька нетвердих кроків і зупинилася. Тільки тоді Оскар упізнав у ній Гумбольдта. Він хотів був кинутися на допомогу, але вчений застережливо підніс угору руку.

— Не підходьте до мене, — глухо сказав він. — Залишайтеся на місці.

У руці в Гумбольдта була невелика скляна посудина, з-під пробки якої просотувався зеленуватий дим, а навколо поступово поширювався огидний запах.

У Оскара защипало в носі, а про те, щоб продовжити трапезу, не могло бути й мови. Навіть воїни, в чиїй безстрашності він переконався на власні очі, відсахнулися.

Слідом за вченим із лабораторії з’явилися Юпан і Хуаскар. На їхній одежі виднілися такі самі жовті плями, а обличчя здавалися зляканими і водночас урочистими.

— Тепер, — пророкотав Гумбольдт, — якнайшвидше доправте мене у фортецю, де спійманий уку пача!

45

Кам’яна фортеця розташовувалася на виступі скелі осторонь від центру міста.

З погляду європейця, ця споруда не була фортецею в повному розумінні слова. Назва стосувалася скелі, в якій інки ще в Середні віки вирубали печеру і перетворили її на неприступну цитадель. На півдорозі до вершини був обнесений оборонною стіною з бійницями виступ, за яким виднілися масивні залізні ворота, укриті іржею. Вони й вели до штучної печери.

Судячи з усього, ханак пача давним-давно не користувалися цим укріпленням. Міст, що піднімався уздовж розітнутої тріщинами прямовисної стіни вгору, постарів, і в такому ж стані була платформа для причалювання повітряних суден нагорі. «Хуракан» нерухомо завис над виступом, чекаючи подальших наказів.

Гумбольдт, який уже перебрався у звичний одяг, ішов попереду з посудиною, що поширювала сморід, — результатом свого експерименту. За ним простували верховний жрець і алхімік. Нагорі на них чекали кілька воїнів — храмова варта. Уперше Оскар побачив цю «гвардію» поблизу. Все їхнє бойове спорядження було виготовлене з хітинових пластин. Нагрудники, шоломи, поножі, щити являли собою оброблені і розфарбовані частини панцирів убитих комах, а самі воїни, прикрашені пишними султанами з пташиного пір’я, мали страхітливий вигляд.

Назустріч Юпану вийшов їхній начальник і коротко доповів обстановку. Потім жрець обернувся до мандрівників.

— Командир варти каже, що «підземний» очуняв кілька хвилин тому, — переклав він. — Тварина виглядає дуже агресивною, і нам не радять входити у фортецю.

— Але без цього неможливо обійтися, — заперечив Гумбольдт. — Мені потрібне підтвердження моєї теорії, інакше всі наші зусилля не мають сенсу. Скажіть начальнику варти, що мені не потрібна допомога. Я піду туди сам.

— Ні! — швидко втрутився Оскар. — З вами піду я.

Гумбольдт здивовано втупився очима в підлітка.

— Послухай, але ця прогулянка може виявитися смертельно небезпечною!

— Хіба ви найняли мене не в ролі слуги й асистента? До того ж, я думаю, зайва пара рук і очей виявиться там не зайвою.

По Гумбольдтовому обличчю промайнула ледве помітна усмішка.

— Ну що ж — значить, ми підемо удвох…

Юпан подав знак. Командир варти дістав ключа і жестом показав чужоземцям: ідіть за мною.

— Тільки будьте обережні, прошу вас! — Шарлотта здавалася стурбованою і стривоженою. — І не забувайте, що ви обидва потрібні вашій королеві.

— Ми дивитимемося на обидва, — сказав Оскар, намагаючись прибрати найвідчайдушнішого вигляду, хоча насправді його серце починало калатати від самої лише думки про те, що чекає на них у печері.

Капітан устромив ключа в замок маленьких дверець, що були в одній з іржавих стулок воріт, і повернув його. Потім штовхнув дверці від себе і відступив на крок убік. Усередині панувала непроглядна темрява.

Гумбольдт завагався на мить, проте наступної секунди переступив поріг. Оскар, зібравши всю свою мужність, пішов за ним. Крок за кроком вони прокладали шлях крізь морок.

У рукотворній печері пахло затхлістю і пліснявою. Через бійниці, розташовані високо вгорі, всередину цідилося денне світло. Його було саме стільки, щоб приблизно оцінити розміри печери, але абсолютно недостатньо, щоб бачити деталі.

Дверці позаду гучно зачинились, і луна підхопила цей звук, що немов одрізав обох від світу. Судячи з його гуркоту, приміщення було величезне, як… «Як велетенська могила», — промайнуло в голові в Оскара. Десь тут таїлося чудовисько, яке, на відміну від них, бачило в темряві