Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

зберігався блаженний, ніби людина нарешті змогла прилягти поспати після безкінечних, здавалося, годин важкої, ще й до того ж не завжди вдячної праці. Омріяному відпочинку не заважало клацання куль над головою.

Ззовні будинок густо поливали свинцем.

– Ей, ви, там! Здавайтеся!

У відповідь огризнувся автомат Клена. Не знаючи, що йому робити зі своїм, порожнім, Максим відкинув його в куток. Пригнувшись, порачкував до Хмари. Підтягнув до себе за ремінь його зброю – автомат занесли разом із командиром, поклали поруч. На мить Коломієць затримався, аби торкнутися хорунжого.

Глянув на обличчя.

Тепер очі Хмари були широко розплющені – і неживі, зовсім неживі. Але тіло, здається, ще з останніх сил опиралося.

– Здавайтеся, бандити! Легше буде! – линуло з вулиці.

– Ішов би ти до сраки! – пробурчав у відповідь собі під ніс Клен, зовсім не розраховуючи, що ті, кому слід, почують. – Хлопці, у кого ще є чим стріляти?

– Небагато, – відповів Лавро, як виявилося – за всіх.

– Так не сипте, куди попало! – гаркнув він. – Глядіть, живими не даватися.

Ще якусь годину тому Максим таки не був до цього готовий. Зараз же сприйняв попередження, як належне. Кивнув мовчки, зосереджено, навіть діловито, немов домовляючись із самим собою.

А тоді обережно визирнув у вікно, бо почув, як наближається людський лемент.

Справді – з усіх кутів Гніздян партизани гнали, для прискорення руху стріляючи над головами, напіводягнених жінок, дідів, баб, наляканих мало не до смерті дітей, менших та старших. Якась жінка підхопила малого на руки, притискаючи до себе, та один із бійців, коротко замахнувшись, улупив її по спині прикладом, цілячи точно між лопаток. Жінка впала, як ішла, навалюючись на дитину й закриваючи її собою.

Минаючи її, інший боєць на ходу стрельнув у лежачу з пістолета.

Ніби згадавши щось, зупинився, ступив крок назад і добив, мітячи в неприкриту голову.

Крики наляканого натовпу злилися з пострілами.

– Тварі, – процідив Коломієць. – Які ж ви тварі…

Виставивши ствол крізь розбиту шибу, різонув короткою чергою по кількох партизанах, що обступали обложений будинок із його боку. У відповідь грянув дружний залп, залишки скла колючим дощем бризнули Максимові в лице. Відкинувшись до стіни, перевів подих.

Ще постріл.

Крик болю, тепер уже поруч.

Біля свого вікна повільно опускався по стіні на підлогу Лавро.

І враз знадвору долинув новий звук – розрив гранати.

Спершу ані Коломієць, ані хто з уцілілих не зрозумів до кінця, що відбувається. Раптом партизани вирішили закидати бомбами якусь хату чи зігнаних на майдан беззбройних наляканих людей. Та потому, як рвонуло ще двічі, почулося щось зовсім не звідси – кінське іржання.

І тут же, за невловимо коротку мить, переляк змінився вигуками радості.

Максим, тримаючи автомат перед собою, визирнув назовні, намагаючись бути обережним.

І виступив із укриття, аби краще бачити це.

Нападники неорганізовано задкували під наступом вершників. Люди стрімко розбігалися, щоб не потрапити під копита й даючи дорогу коням. А чоловіки в сідлах мчали, без жалю направляючи скакунів на ворога, туди, де скупчилося найбільше бійців.

У відповідь огризнувся автоматний хор, і кінь під тим, хто мчав попереду, завалився. Проте вершник, ніби передчуваючи це, встиг згрупуватися, аби кінська туша не придавила ногу. Звівся на рівні не відразу, поки борсався на землі, був зручною мішенню, та побратими відповіли на падіння свого командира пострілами, даючи йому змогу підвестися.

– Остап, – промовив Качур. – Остап! Остап!

Тим часом той, у кому впізнали очікуваного ще вчора повстанського командира Остапа, уже стояв, коротко віддаючи накази. Його слова губилися в суміші криків та пострілів, а вершники, котрих ставало дедалі більше, уже відтіснили вцілілих у бійні партизанів від майдану, женучи геть із села. Піші, що йшли за ними, не брали полонених – стріляли по рухомих мішенях, а тих, хто падав, добивали впритул. Недострелених топтали коні.

Вояків на майдані та наближених до сільського центру вулицях ставало дедалі більше. Не всі прибули верхи, і люди галасливо обступали їх, і повітря густо наповнилося криками, стогонами, жалібним квилінням, прокльонами. Усе це змішалося так, що в якийсь момент людські голоси почали забивати стрілянину, що чулася рідше й уже на відстані.

Коломієць відстороненим поглядом стежив за загальним єднанням визволителів та визволених, обіпершись плечем об край віконної пройми. Тим часом Клен, обійшовши тіло померлого командира, поспіхом вийшов надвір і вже підтюпцем побіг до гурту, проштовхуючись крізь галасливий натовп і не випускаючи автомата з рук. За ним, кинувши відстороненим поглядом у бік Максима, до наспілих побратимів поквапився Качур, але він перестрибнув через мертвого Хмару, ледь не зачепивши нерухомого носаком чобота. Лиш тепер Коломієць почав приходити до тями й опановувати себе.

Він живий.

Неймовірно втомлений, особливо за останню добу, але живий, навіть удалося не стати на шляху завжди сліпої кулі. У тому, що перед ним закриті всі інші дороги, переконався трохи більше тижня тому. Уклякнувши біля стіни, Максим дивився на вбитого в бою хорунжого, з яким тільки-но почав серйозну розмову. І ще пекло багато про що поговорити. Аж тепер зрозумів остаточно: помилявся, уважаючи – з повстанцями він випадково, через фатальний збіг обставин. І тримається в загоні лише завдяки неприхованій цікавості, проявленій до нього самим Хмарою.

Виглядало: весь час, від самого початку, командир був його покровителем. Чому він так поводився, що змушувало Хмару, непохитного у власних переконаннях, стати для чужака, зайди, яким уважала його частина вояків, янголом-охоронцем, не інакше, – на ці питання вже ніхто ніколи не відповість.

Уже ніхто не скаже, помиляється Коломієць чи ні. Шукати ж правильні відповіді сам Максим поки не збирався. Вистачало остаточного розуміння: він чітко знає та усвідомлює, чому хоче лишатися з повстанцями далі.

Виходило, ніби роками визначався, хто ж насправді його ворог і, цілком свідомо застреливши тоді свого начальника міліції, намагався обдурити себе.

Так ніби справді можна добре підготуватися й стерти з лиця землі не одного, а нехай вже двох чи навіть трьох романенків – від цього система, якій він старанно служив, очиститься з його непомітною для неї допомогою від випадкових людей, що користуються її окремими недоліками у власних, шкурних інтересах. Ні, швидше навпаки: радянська влада відштовхує від себе все та всіх, хто мав дурість та необережність щиро повірити в неї й прагнути зробити кращим та справедливим те, що в зародку своєму таким не було. Адже призначене насамперед для придушення всього живого й знищення тих, хто з подібним станом речей не готовий погодитися й не збирається коритися.

Зараз Максим Коломієць відчув себе на своєму місці.

Хтозна, чи