Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

кріслі, всім своїм виглядом показуючи, що сама постановка питання його обурює. Арсен виявив, що й досі тримає в руках сумку з роликовими ковзанами.

— Проте жарти справді закінчилися, — на тон нижче сказав Максим. — Деякі користувачі просунуті до неподобства. Ти міг би подумати, перш ніж зачіпати Квіні.

— Я не знав. Хто вона така?

— У тебе «Піноккіо» запущений? — Максим усміхнувся. — Чи ні?

— Вона така сама, як ти? — жадібно запитав Арсен.

— Ну, запусти свою утиліту. Якщо хочеш.

Арсен завагався. Вмикати зараз програму, яка розпізнає неправду, ввімкнути на Максимове прохання, здалось йому, неетично.

— То хто вона така?

Максим схилив голову до плеча:

— Не запустив? Звертаю увагу: ти піддався маніпулюванню, вчинив дію — точніше, відмовився від дії — не у своїх інтересах, а в моїх.

В Арсена запалали вуха. Схотілося грюкнути кулаком об стіну, закричати: «Я так не граюся!» — й піти.

— Як твої чікси? — Максим миттю змінив тему. — Вийшло?

— Добре, — Арсен переміг себе й вирівняв дихання.

— Не злись на мене, — сказав Максим. — Річ у тому, що розробки нашої фірми якийсь час тому пішли гуляти в результаті промислового шпигунства. Дещо потрапило до конкурентів. «Шуба», наприклад. Хоч за «шубою» немає майбутнього, це побічний продукт, технічний кадавр… Отож: в останні місяці контроль над «Королівським балом» захопило угруповання, котре володіє частиною наших маленьких славних фішок. Квіні, точніше, одна з тих, хто за неї грають, входить у це угруповання або співпрацює з ним. Вона просунутий користувач, як ти. А таких, як я, Арсене, тут більше немає. Я один такий.

Максим усміхнувся. Арсен знову відчув холод у волоссі. Наче протягом повіяло.

— Ти… комп’ютерний… хто?

— Супермозок з Інтернету? — Максим усміхнувся дуже тепло. — До речі: якщо відповіді формулювати у формі запитань, твій «Піноккіо» не зможе їх тестувати.

Арсен нарешті поставив сумку на підлогу. У нього трохи тряслися руки. Максим зняв з колін ноутбук, витяг звідкись пакет зі свіжою булкою і апетитно відкусив шматок:

— То як пройшов твій досвід з дівчатками та інші задоволення? Розкажи, мені ж цікаво.

— А більше тобі нічого не цікаво? — нагрубіянив Арсен.

Максим не образився:

— Грошиками хоч устиг покористуватися?

— Морозиво. Сік.

— І це все?!

— Поки що. Або… навіщо мені гроші, якщо я не знаю, на що їх витрачати?

Максим ляснув себе по коліну:

— Ти мудрий. Багато людей, значно старших, все життя не можуть дійти такої простої думки. І навіщо тобі дівчата, якщо ти їх не любиш, а тільки джикаєш?

— Я не джикаю, я… — Арсен почувався безнадійним дурнем. — Хто засікатиме, люблю я чи ні? У кого з собою любиметр?

— Та не виправдовуйся, — Максим відкусив шматок булки, злизнув крихту з верхньої губи. — Ти думаєш, чому багатії й зірки так часто страждають на депресії? Коли є все, нема чого бажати. Прісно. Порожньо.

— Мені не прісно й не порожньо, — сказав Арсен. — Я просто весь час думаю… от не було б у мене цієї програми, цих «Чікс». Вони б на мене дивилися? Виходить, вони клюють не на мене, а на програму?

— Ти все-таки дуже недосвідчений, — Максим жував. — Підрахуй, скільки дівок клює на машини, гаманці, славу, родовід, квартиру, гарненьку пичку…

— Мені так нецікаво.

— Золоті твої слова, — Максим заковтнув останній кусень булки. — Цікаво — працювати, Арсене. Єдина нормальна радість у людини — крім сексу, звісно, — це робота. Улюблена робота. Згодний?

— Ну…

— Тоді давай до роботи. А то справді вирішиш, що я тобі не працедавець, а добродійник чи спокусник.

— Ну, я…

— Чудово. Вважаймо, що ти освоїв «Причепу», але після екстремального досвіду з Квіні мережеві ігри краще поки що відкласти. Тим більше, що в мене для тебе є серія однотипних завдань, досить простих, але водночас і складних… Витягай мишку. Твій екран крайній ліворуч, оцей, бачиш?

По ввімкненому екрану йшли сірі смуги.

— Уважно стеж за руками… Жартую. Той раз ми навчилися робити за людину вибір. Тепер ми крихітку ускладнимо завдання: спершу поставимо її перед необхідністю вибору, а вже потім виберемо за неї.

Максим ворухнув мишкою. На екрані з’явилася прохідна заводу: вертушка, скляна будка охорони, палаючий червоним косий хрестик-павучок: прохід заборонено.

— Зараз сюди прийдуть люди, — сказав Максим. — Бачиш цього дядька в будці?

За каламутним склом сидів охоронець у відомчій формі, на вигляд — п’яничка років п’ятдесяти.

— Нехай устане й сяде.

Арсен узявся за мишку. Зосередився. Дядько був важкий, кілограмів дев’яносто, йому крутило в суглобах… Поболювала голова…

— Ну, вважаймо, що впорався, хоч він у тебе тільки зад підняв. Типова помилка новачка: ти починаєш вникати в його проблеми, замість тільки вдавати.

— Вдавати що?

— Вдавати, що ти йому співчуваєш. Якби лікар ридав над кожним своїм хворим, він би нікого, на фіг, не вилікував. Не влазь у дядькову душу! Близько не підходь! Тобі треба, для його ж добра, щоб він устав і сів!

Арсен повторив вправу.

— Краще. Тепер увага: я покажу тобі один раз, що і як ти муситимеш робити. І потім ти це повториш і повторюватимеш за різних обставин, з різними людьми, сам, без мене. Впораєшся?

* * *

Мар’яна подзвонила йому на другий день. І на наступний. Голос її був сповнений удаваної байдужості. Потім вона перестала дзвонити; Арсен знав напевно, що вона думає про нього, сидить над телефоном, можливо, плаче.

— Вибач, я дуже зайнятий, — казав він, і це була щира правда.

Щоранку о пів на дев’яту по нього приїжджала машина. Уже знайомий водій привозив його в офіс до Максима. Робота, яку Арсенові доводилось тепер робити, виявилася