Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

річ і розгорніте її. Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури, нашого з тобою роду! Мій совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя! На сему мусю йти, зоставайся здорова, мій цвіточку, моя рідна Софійко, і будьте щасливі!

Щось на кшталт поцілунку легко торкнуло Софічине чоло, хоч Хазяйка не те що не наближалась, а, навпаки, швидко розчинялася в осяйному просторі. Ще трохи — і перед Софійкою не стало нікого й нічого, лиш золотистий туман.

Вона прокинулась.

Як добре, що нині субота, і можна зразу бігти в Музей!

Миколаївна, традиційно обв'язана пуховою хусткою, сиділа на чергуванні — мовби чекала! Втім, після того, як Софійці приснилась Хазяйка, Миколаївна дивилась на дівчинку, як на вищу істоту.

— Звичайно, Софійко, підемо й подивимось! — працівниця ні секунди не сумнівалась у її словах. Узяла ключі й мало не бігцем пошкутильгала до флігеля у внутрішньому дворику музею — комірчини, себто Фондів.

Тісну кімнату заповнили широкі шафи й полиці, заставлені різного калібру експонатами. Глеки, вази, бюсти, барельєфи, меблі, просто уламки… Позапаковувані в тканину, папір чи целофан, на кожному цифри-номерки. В кутку штабелями понаскладено зачохлені картини, і Софійці з Миколаївною довелось добряче понишпорити, розпаковуючи кожну й шукаючи під чохлами газетну обгортку зі сну…

Боже, невже цей третій сон від шафи Софійка наснила-намарила собі сама, невже ніякого дару немає?!

Проте Миколаївна і гадки не мала падати духом! Віддихавшись, відпчихавшись від пилу й прохрупавши-розім’явши свого болящого поперека, вона з новою силою кинулась на нову групу експонатів: тих, що зберігалися з меншою пошаною, лежачи охайною горою на підлозі.

— Ой! Протекло! Підгнило! — сплеснула руками над картиною.

Газетна обгортка місцями помокріла, аж поприлипала до полотна.

— А може, просто ще одна свіжа підробка, запакована замість старої картини? — бурмотіла сама до себе, нетерпляче здираючи газетні клапті.

Але Софійка відчувала мандраж, можна сказати, передчуття дива.

— Свят-свят-свят! — перехрестилась Миколаївна, віддерши черговий шмат газети. — Невже оновилась?!

Перед їхнім зором постала… ікона! Мальована чи то на чорному дереві, чи то й на металі, обрамлена чорною, поточеною шашлем рамою, вона відкривала на чорному тлі страдницьке, але разом з тим просвітлене обличчя Ісуса Христа. Одне його око, правда, виднілось погано, зрештою, як і плечі й тулуб, але решта обличчя та німб — аж блищали, наче збризнуті живлющою водою, наче продирались крізь темряву!

— Вона ж була… Тутечки ж нічого не було! — викрикувала Миколаївна. — Лише плямка іржава на чорному фоні! Вона ж навіть реставрації не підлягала, тільки й того, що записана як ікона, тому й не викинули!

Вона торкнула образ і подивилась на вологі пальці:

— Наче сльози! Ні, наче пахуче миро, от понюхай!

Софійка принюхалась і відчула аромат ладану. Як у церкві, куди заходила з тітонькою в Києві. Бо у Вишнополі церкви не було, лиш будиночок, переобладнаний під церкву після якогось заводського цеху, і вона досі пахнула мастилом та дьогтем!

Погукали працівників, ті позбігались і зачудовано повклякали перед іконою.

А на ній — о Боже! — уже чітко проступило друге око, повиразнішав терновий вінець на чолі, проявились складені на животі руки, огорнуті червоною плащаницею!.. Якийсь мотуз, зав’язаний вузлом на грудях, що в’ється по руках і спускається донизу… А ось уже з’явилась охряна палиця чи то світлоносний жезл у правій руці!..

Софійка, на свій сором, і в іконописі тямила небагато, але німб сіяв усе яскравіше, і мимоволі хотілося впасти на коліна!

— Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури! — злетіли з Софійчиних уст Хазяйчині слова.

Всі вражено подивились на дівчинку. Втім, ні — жоден не здивувався, ніби саме це мало звучати в такий момент!

— Вікторія Щербанівська давала ще таку пораду, як вона казала, совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя!..

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! — несподіваним, хоч і не надто вправним хором загула громада.

54. Ще одне диво

Коли вже і батьків, і Сашка, і Лесю покликали подивитись на ікону, коли вже сім разів переглянули газету, в яку ту ікону замотано («Культура і життя» за 1992 рік, вже за незалежності України — тоді, інвентаризуючи, востаннє перепаковували експонати), коли вже сто разів говорено-переговорено про сьогоднішнє диво, Сашко згадав про блокнота. Точніше, про старців:

— А знаєш, я тут вичитав… Старці вважалися посередниками поміж Богом та людьми! А ще так називали сліпих кобзарів!

— Кобзарів? — спохопилась Софійка. — Стривай… так-так… Мокренко все життя вмів співати й грати… Саме його бандуру перепродував Кваша Гарбузові! Як там писалось у нотатках Софії Щербанівської? «Старе вихованнє в його натурі донині