Борис Левандовський - Байки проти ночі

У такому вигляді його й побачили батьки, які заглянули в кімнату через хвилину.

«Так виглядає справедливість», — сказав голос.

Влад, збираючись щось відповісти, розплющив очі, побачив знайомі обриси своєї кімнати й провалився в чорний глибокий сон, схожий на безпам’ятство.

На годиннику було близько дванадцятої, коли Влад прокинувся — немов міцним стусаном під зад по той бік сну його різко викинуло в дійсність. Тільки снів він цієї ночі не бачив, лише чорна глуха порожнеча.

Але якого дідька він досі валяється в ліжку, адже… За кілька митей Влад зрозумів, що сьогодні неділя, і розслабився. Голова чомусь гуділа, як розворушене осине гніздо, думки плуталися й ледь ворушилися у черепній коробці, як язик п’яниці після обіднього причастя. Влад вирішив хвилин десять іще повалятися, щоб остаточно прийти до тями, однак одразу зрозумів, що його переповнений сечовий міхур, наче настирливий адвокат, вимагає негайного рандеву з вічним в’язнем маленької кахельної кімнатки.

Тому він усе одно мусив вилізти з-під ковдри й задовольнити цю вимогу. Мимохідь знову глянув на годинник — Владові здалося, що тонкі золотаві стрілки ніби намагалися йому про щось нагадати. Однак їх голос був надто слабким, щоб пробитися крізь гул сердитих ос у його мозку.

Ідучи коридором, Влад почув, як мати порається на кухні; відтіля чулося гугняве бурмотіння радіо. Ще він помітив відсутність батькового одягу на вішалці — мабуть, той зранку подався на чергування в студентський гуртожиток, де підпрацьовував вахтером добу через три. Це було гарно: надто часте спілкування з батьком приносило йому небагато радості звідтоді, як він навчився самостійно зав’язувати шнурівки.

У туалеті Влад знову здивувався, чому циферблат будильника, який він бачив щоранку все своє свідоме життя, сьогодні викликав у нього якесь дивне відчуття.

Він довго і з задоволенням справляв нужду, аж раптом у свідомості мелькнуло ще щось тривожне й водночас радісне. Унизу живота виникло відчуття порожнечі. Влада мимоволі потягнуло подивитися вниз, туди, де… О Боже, адже вчора він відніс останню заначку! Його гра — він не міг згадати. Коли Влад уже струшував краник, у паху занило. Щось почало повільно, наче знехотя, виринати на поверхню пам’яті. Коли воно досягло верхніх вод, Влад подумав, що навряд чи в нього колись був такий складний ранок. І чому яйця ниють так, немов він невдало з’їхав по поручнях…

І раптом він із граничною ясністю згадав усе.

Це було схоже на вибух мегатонної бомби: корпус досяг поверхні, реле заклацали… і детонатор спрацював. Спогад про реальне й неможливе вступили в ланцюгову реакцію, примушуючи плавитися мізки.

Існував єдиний спосіб зупинити цей процес.

— Гей, друже, ти ще тут?

Упродовж цілої секунди, розглядаючи те, що ще ввечері нагадувало бузковий грейпфрут, а тепер відновило звичайний колір і нормальні розміри, Влад був майже впевнений, що не отримає відповіді. Бо значно правдоподібніше виглядала б версія про гру його власної уяви (голос) і про надзвичайно яскравий, схожий на реальність сон (його безтілесні польоти над містом). Така думка приносила заспокоєння й водночас викликала глибоке розчарування, як портмоне, набите торішніми календариками.

— З ким ти там розмовляєш? — запитала з кухні мати.

— Із примарою, — Влад злив воду й пішов умиватися.

За сніданком мати довго дивилася на нього, перш ніж запитати:

— Погано спав? Щось ти не надто добре виглядаєш.

— Так, — Влад невиразно знизав плечима.

Перед дзеркалом у ванній він і сам помітив, яким пом’ятим зранку було його обличчя, а під очима залягли тіні, що додавали йому нездорового вигляду. Не дивно, що мати відразу звернула на це увагу.

— Завтра в тебе закінчується випробувальний термін, — нагадала вона. Йшлося швидше не про те, чи залишать його на постійну роботу, а про гроші, які Влад мав отримати незабаром.

Влад кивнув, не піднімаючи голови.

Здається, старі навіть устигли спланувати, куди піде більша частина цих грошей. Три або чотири дні тому він випадково підслухав увечері їхню розмову. Що ж, схоже, він піднесе їм сюрприз.

«Ми залагодимо це», — пролунав голос у голові, наче відповідь на його думку.

Влад мало чаєм не поперхнувся.

— Що з тобою? — мати дивилася на нього занепокоєно.

— Нічого, просто голова болить. Напевно, через погоду, — сказав Влад і поставив на стіл уже порожню чашку. — Спасибі.

Через сорок хвилин він вийшов із дому й повернув у провулок, де вчора ввечері плазував навкарачки серед калюж і намагався не волати від болю й розпачу. Потім, дотримуючись вказівок голосу, повернув ще двічі, поки не вибрався на потрібну йому вулицю, і закрокував по ній.

Дивно інколи з’ясувати, що в районі, у якому ти виріс, прожив усе життя і, здається, проходив уздовж