Володимир Кільченський - Присмак волі

— Дивіться, не встрявайте в суперечки, бо там сьогодні будуть луків потрошити, а можливо, і євреям дістанеться!

Через півгодини хлопці, причепурившись, зайшли за Іваном і почимчикували по дорозі до міста, яку вже натоптали за ці дні сотні козацьких ніг.

У Шаргороді було неспокійно. Якихось людей повстанці виганяли з домівок. Усезнаючий Санько пояснив:

— Шукають євреїв та дуків. Одних у нашу віру навертатимуть, а інших примусять поділитися своєю мошною. Усім дістанеться...

Загальний гамір на вулицях ледве не зіпсував хлопцям святковий настрій, проте ближче до церкви було спокійніше, і вони шанобливо зайшли до храму, де саме правили утреню. На вулиці побіля притвору в церкву залишився Павло. Обійшовши навколо церкви і не зустрівши знайомих красунь, він зайшов усередину, перехрестився і став поряд зі своїми друзями.

Андрій Підлужний на якийсь час забув про всі козацькі пригоди за останні дні, з радістю клав хреста на груди і вклонявся до церковного олтаря. Молився за залишену сім’ю, за убієнних товаришів та за своє благополуччя. Побачивши, як благоговійно Андрій слухає церковний спів і молиться, хлопці один за одним вийшли з церкви та посідали недалеко на дерев’яні колоди. Через деякий час пролунали відправні дзвони, і різношерстий люд став виходити з церкви та розходитися по домівках. І тут серед тих, хто виходив з храму, Павло побачив дівчат, заради яких вони й навідались до церкви. Дружненько, взявшись за руки, йшли дві дружки, гарні, немов квіточки.

У Яринки була довга чорна коса, яка звисала до гнучкого тонкого стану та була заплетена яскравою червоною стрічкою. Під час ходи кінчик цього чорного чарівного волосся вигравав на дівочому стані та манив своїми чарами парубоцький погляд. На плечах Яринки лежав білий літник з тонкого полотна з високою горловиною, обрамленою вишивкою, рукава були широкими і також майстерно вишитими, а поли літника закінчувалися побіля стегон та підкреслювали чарівний перехід від спини до стану.

Санько не зводив очей з Софійки, що була русокосою. З-під хустини виглядало волосся, в якому на скронях були завиті маленькі квіточки. Дві коси, що спадали донизу тугими, переплетеними зі стрічками змійками, лежали на дівочих грудях, які звабливо піднімали білосніжну сорочку. Тонкий дівочий стан облягала сукня малинового кольору, яка прикривала коліна і була облямована знизу золотою хвилеподібною парчею. Ніжки ступали у легких черевичках також малинового кольору, прикрашених рядками швів та золотими крапками.

Хлопці провели поглядом дівчат, а коли підійшов Підлужний, ладні були бігти за красунями, мов дикі жеребці. Але подивилися на замисленого Андрія і трішки охололи.

— Тут, хлопці, чимало всякого люду, і не варто ганьбити дівчат перед тутешніми. Ходімо помалу за ними, а там — побачимо, — вгамував товаришів Підлужний.

Іван з Андрієм ішли позаду, зі сміхом дивлячись, як Павло та Санько весь час намагалися випередити один одного.

— Так бояться спізнитися, що хоч би не перечепилися, — промовив, засміявшись, Іван і поглянув на товариша, що сумовито йшов поряд.

Люди потроху розсіялися по домівках, і четверо хлопців, ідучи за дівчатами, опинилися на околиці містечка побіля річки Гнилої. Тут дівчата озирнулися, і Яринка допитливо спитала:

— І чи довго, козаки, ви йтимете за нами? Не дасте і краєвидами помилуватися...

Тут уже не витримав Санько і, наблизившись до дівчат, заявив:

— А ви що, нас не впізнали? Та ми ті козаки, що біля Мурафи вам руки розв’язували. Ми ж домовлялися з вами...

— Так ви вже руки нам розв’язали. Бачите, ми не зв’язані... Ідіть собі, ми вдячні вам ще раз... — додала Софійка, і обидві весело засміялися.

— Ходімо, хлопці, до табору... Бачу, ви дуже поспішали повеселитися, та повеселимося в себе, — сердито вимовив Підлужний і, глянувши на Івана, повернув у бік міста.

Санько з Павлом стояли поміж дівчатами та хлопцями і не знали, куди їм прихилитися. Після декількох хвилин мовчання Павло не витримав, зауважив, звертаючись до дівчат:

— Ну й «добре» ж ви розмовляєте з визволителями. А ми заради вас і ляхів з міста вигнали, і ледве не згоріли у вашому замку...

Дівчата дивилися на хлопців та ніяково посміхалися. Нарешті Яринка промовила:

— Ми вас чекали... Але вас так багато, а нас же двоє...

Після цих слів Андрій повернув голову до Івана і, підморгнувши йому, промовив:

— А ми не до вас, дівчата, прийшли. Ми от друзів своїх вартуємо!

Усім стало весело, і гучний парубоцький сміх злився із дзвінким сміхом двох красунь, розвіявши якусь невидиму перешкоду поміж молодими залицяльниками та дружками. Сміючись, хлопці наблизились до дівчат, і тепер Санько Голота вже відчув себе володарем становища і став називати імена хлопців:

— Ось цей — Павло, а це Андрій та Іван, а я — Санько. Іван учора прибув до нас після поранення під Корсунем. Ми всі там билися з ляхами...

Потроху розмова перейшла у спокійне річище. Говорили про життя при поляках, і хлопцям дивно було чути, що дівчата не дуже й жалілися на стару, ще вчорашню владу.

— Тепер тут володарюватимуть самі українці, для того гетьман Хмельницький і привів нас сюди. Правда, хлопці? — повідомив Санько.

Розмови про всіляких володарів стали набридати, і козаки почали страхати дівчат різними небилицями та оповідями про пригоди зі свого козацького життя. Андрій побачив, що у його друзів з дівчатами складаються