Адальберт Штіфтер - Вітіко

Трохи згодом Вітіко і Гульдрик закінчили доглядати коня.

У дім повернувся слуга з дровами і запросив їх на місце, не дуже далеке від дому. Потім прийшла стара служниця Реґіна і принесла у великій пілці зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до паші. Служницю представили Вітіко, вона привітала його, він теж привітав її. Реґіна пішла далі поратись по господарству.

Вітіко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечері Реґіна приготувала Вітіко вечерю з копченої свинини і капусти, і він, коли вся денна праця вже скінчилася, пішов спочивати на ліжку в своїй кімнаті.

Наступного дня, попоравши вранішню роботу й поснідавши, слуги вивели Вітіко надвір, і Гульдрик показав йому частину лук і ланів, які належали до будинку. Якоб і Реґіна йшли позаду, з нагоди приїзду Вітіко вони влаштували собі вихідний день. Вітіко до всього пильно придивлявся і розпитував про все.

Коли всі повернулися до світлиці, Гульдрик, сидячи на стільці поблизу Вітіко, тим часом як Реґіна, склавши руки на колінах, сиділа трохи далі, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

— Оце той маєток, який ви і ваша мати маєте тут у лісі, він дає небагато, але однаково дає щось, як я вже розповідав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були дві дівчини, що їхали на винохідцях. Ми постелили їм гарне ліжко в кімнаті. Ваш батько інколи несподівано приїздив із Пржица і лягав у соломі, або на сіні, або там, де він був. Останнього разу він ночував у кімнаті, тоді ми вбили ведмедя в Нагловському лісі. А тепер ви тут, як і пророчили вам.

— Для цього не треба ніяких пророцтв, — заперечив Вітіко. — Таж можна було подумати, що я коли-небудь приїду, і ще не раз відвідаю цей дім, як матиму змогу.

— Авжеж, справді, — мовив Гульдрик. — Тут викорчували ліс, де-не-де збудували поганенькі хати і назвали це місце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, і тут ще є луки, пасовиська і вирубки, які належать іншим людям, хоч і нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий сніг, а те, що тут родить, дає поганенькі врожаї.

— Та земля завжди так родить, — мовив Вітіко, — хтось має щось одне, а другий — щось інше.

— Авжеж, так і є, справді, — зітхнув Гульдрик.

Коли всі трохи відпочили, стара Реґіна показала Вітіко комору з маслом і молоком, грудка масла плавала в холодній джерельній воді, що протікала крізь ночви, молоко стояло в горщиках, далі лежала купка яєць, трохи далі була комора з сирами. Потім служниця назвала Вітіко корів і телят, показала йому птаство на подвір’ї, розповіла, як звуть тварин. Решту дня Вітіко, Гульдрик і Якоб ходили по лісу, що належав до дому, і двоє слуг хвалилися господареві добрим станом ялиць, ялин, буків та інших дерев, які росли там, крім того, показали ручай із форелями, що протікав у лісі. І ліс, і ручай були добре доглянуті.

Отак минув день.

Увечері всі сиділи не коло скіпки, бо ж літні сутінки дуже довгі, а без ніякого світла й розмовляли. Коли вже споночіло, розійшлися спати.

Наступного дня Вітіко оглянув усі роботи в домі і взяв участь у них. Увечері, коли сутеніло, всі знову сиділи у світлиці.

Третього дня, коли, з’ївши форелей, яких наловив Якоб, усі знову сиділи у вечірніх сутінках, Реґіна латала стару спідницю, Якоб плів мотузку, а Вітіко поїв, скільки треба, молока, масла та меду і потім відсунув їх, раптом озвався Гульдрик:

— Уже є всі ознаки, і таки справдиться те, про що казали старі люди, що воно буде правдою, і таки правда, що це, як вони казали, має статися.

— Ну, і що ж вони казали? — запитав Вітіко.

— Та ви й так це знаєте, — відповів Гульдрик.

— Ні, не знаю, — заперечив Вітіко.

— Таж вони мали б сказати вам те, що стосується вас, — наполягав Гульдрик.

— Мене? — здивувався Вітіко.

— Авжеж, — мовив Гульдрик. — За давніх часів, коли ще панували Тор і Фрея і Перун і Лада і ще були божки та віли, тут зовсім не було лісу, далеко навкруги не було лісу, а стелилися тільки гарні поля, садки, луки та гаї і тут жив мирний народ, звідси аж до моря. Ліси росли там, де тепер стоїть сонце, а тут віяли лагідні вітерці.

— Я про таке ще ніколи не чув, — дивувався Вітіко.

— Це мені розповідав ще мій прадід, а йому розповідав знову-таки його прадід, бо в нас чоловіки доживають до дуже похилих літ, — пояснював Гульдрик, — і так аж до того прадіда, який жив тоді, коли це все було так. А земля, Вітіко, належала вашому роду, він мав різні замки і жив то в одному, то в другому. А там, де тепер ці будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу років. Потім прийшли чужоземні войовники і