Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

болить. Він дивовижний, цей Арсен, – такий уважний, такий чутливий, такий ніжний… Їй спокійно і затишно поруч з ним. Коли вони сидять за одним столом, коли ріжуть одну хлібину, коли розмовляють з одним маленьким хлопчиком, якого обоє дуже люблять…

Іноді їй здається, що Арсен ставиться до неї тільки, як до Михайликової тітоньки. А іноді… Але ж не каже нічого. І здогадайся, кого він бачить перед собою, коли так жагуче заглядає в очі, – Дану чи Олесю.

А Михайлик видумас. Вчора притягнув до себе Дану й Арсена і серйозно так запитує:

– А ви знаєте, чому в людини дві руки?

– І чому ж? – перепитав Арсен.

– Бо за одну повинен тримати тато, а за другу мама. Ось так! Ось так! – І вхопив їх обох за руки, підібгав ніжки, повис поміж ними. – Гойдайте мене! Гойдайте!

Сьогодні Арсен пішов з дому дуже рано. Вона ще спала. Прокинулася, а на столі букет лугових квітів. Луг неподалік від їхнього будинку, в заплаві Стиру. Але ж то треба було бродити, збивати росу на травах. Хіба ж бігають так рано-вранці за квітами для жінчиної сестри?..

Усміхнулася, поцілувала Михайлика, що вже сидів на своєму ліжечку і нетерпляче поглядав на неї, чекав, коли вона розплющить очі.

– Мамо, це тобі тато квіти подарував?

– Він нам обом подарував. Ми ж з тобою вдвох у цій кімнаті.

– Хлопчикам квітів не дарують! Тільки жінкам.

– А ти ж звідки знаєш, мудрунчику?

– Бабуся казала.

– Ну, якщо бабуся… Але, здається, і для тебе тут дещо є. Дивись, який жучок у дзвонику сховався! Чи жучків теж хлопчикам не дарують?

– Дарують! Дарують! Це бедрик. Віддай мені бедрика!

– А ти знаєш, що бедрики вгадують, звідки щастя чекати?

– Як це? – округлив очі Михайлик.

– А отак!

Дана примостила бедрика на кінчик вказівного пальця, підняла руку, легенько дмухнула:

– Бедрику, бедрику, звідки моє щастя?

Бедрик трохи пововтузився, мабуть, також прокидався після нічної сплячки, тоді розправив червоні з чорними цяточками крильця і полетів до дверей. І тієї ж миті двері відчинилися.

– Тату! Тату! Ти мамине щастя! Бедрик показав! – радісно заплескав у долоні Михайлик.

Але Арсен не усміхнувся. Підхопив малого на руки, притиснув до себе і повернувся до Дани.

– Бережи його!

– А ти?

– Війна, Дано.

Коли йшов з дому, дістав з шухляди срібний перстеник.

– Колись я купив його Олесі. Тепер хай він буде твоїм. Бач, якраз на твій пальчик.

Вона вже ніколи його не зніме, як і того, що подарував колись Юрко. Так і носитиме два перстеники на лівому безіменному.

Частина третя. Солоний мед самотності
1

Заметіль така, що світу білого не видно. Здається, будинок, підхоплений білою стихією, відірвався від землі і, мов загублений у часі космічний корабель, кружляє поміж небом і землею. Бо за вікном – ні будівель, ні дороги, ні людей. Тільки срібні зблиски снігу та протяжне завивання вітру. Навіть чорні ворони, які зазвичай гріються біля особняків, що довгою вервечкою тягнуться перед дев’ятиповерхівкою, не прилетіли на свою щоденну варту, – вочевидь, сидять десь усім скопом біля своїх гніздовищ і навіть дзьобаків не показують.

Куди ж це Віка запропастилася? Пішла до аптеки – і як хапун ухопив. Казала ж їй: не треба тих ліків. А й справді – навіщо гроші марнувати? Ніколи вона не покладалася на пігулки та мікстури. Є ж удома і калина, і малина, і трави, і корінці, і вересова настоянка. А що лікарка понавиписувала цілу торбу всякої всячини, то на те ж вона й інститут закінчувала – мусить рецепта виписати, а заодно і перестрахуватися. Головне, що нічого складного не виявила Валентина Євстахіївна в прибуксованому Даниному організмі – тільки типовий комплект гостро-респіраторної інфекції: ломота в суглобах, почервоніння в горлі, нежить, покахикування. Та Віка як затялася:

– Калинка-малинка годиться, коли недуга тільки підкрадається або ж коли вже поволеньки відступає. А у вас температура. І дихаєте ви тяжко. І серце то біжить, як спортсмен на перегонах, то ледь чалапає – з аритмією не жартують, та ще й у такому віці. Еге ж, не дивіться на мене так – давно не вісімнадцять вам, Дано Дмитрівно. І це вже, уявіть собі, ні для кого не секрет. Боронь Боже ускладнення. А наша Валентина Євстахіївна досвідчена лікарка і нічого зайвого не приписала. Оці пігулки вельми хвалять, і вітамінчики, і бальзамчик дуже навіть корисний, також на натуральній основі. От натру вас – і все як рукою зніме.

Еге ж, зніме. Де вона, та чарівна рука, якою можна зняти всі болі? Тепер, мабуть, вистоює Вікуся у черзі, бо у місті пік таких температурників та шморгунів. Хоч би сама не застудилася. О, нарешті вже тупцяє за дверима. Тупцяє, але чогось не заходить.

Стук-стук-стук… Не Віка, значить. А хто ж би тоді це міг прийти такою негодою? І чого б то стукати, якщо біля дверей дзвінок є?

Підвелася, накинула старенького вовняного кардигана, відчинила.