Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

На сім ключів замкнулись сіни, де ти в блакитному пожарі. У ванні короп плеще з дива, побачивши тебе — сон ясний. Але чому ти нещаслива чому очей фіалки гаснуть? СУТІНЬ Долоні сну в весінніх сінях лягли на струн прощальнім шумі. В твоїх очах блакитна сутінь. Не дно кларнета — дно задуми! Мов зустрічі давно забуті, подертий шовк твоїх левконій. Мембрана пам'яті найтонша, не пропустивши світла, дзвонить. Навіщо, сестро, навіщо пестиш тіні тіней? Закрижаніле соло сонця, мов дно музики ув оркестрі, що грає в сну блакитних сінях. ПІСЕНЬКА ДО СНУ Не думай! Спи! Думки — отрута щастю. Цвітуть дві тіні — дві лілеї чорні. Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний, і так усього в думці не обгорнеш. Прощаючись із спомином останнім, що тінню вихиливсь з-за яви краю, в солодкім марнотратстві почуваннів кохання вицвіле знов прикликаєш. Це справді зле, що покохав занадто, заміцно, зарозтратно. Захват ясний в екстазу чорну ночі не міняти! Засни! Чи це життя, чи лампа гасне? ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА Мов птах, співає телефонна трубка, мов чорний птах в ліщині срібній дроту. Коли покине друг і зрадить любка, що вибереш: зненависть чи скорботу? О квітко звуків в чорнім шовку сяєв! Музика б'є в обличчя, мов зле птаство. Життя нам юний захват відбирає, мов скнара, заздрий на своє багатство. Вже вмієш зорі на слова міняти, вже висловиш вогонь душі страдальний — наприкінці на досвід став багатий: життя трудне мистецтво ненавчальне. ЛІТНІЙ ВЕЧІР Від спеки місто важко дише, й чоло його шорстке й червоне під віялом нічної тиші поволі стигне і холоне. Тремке натхнення віддзвеніло, застигло в мудрій вірша брилі. Твоє чи не твоє це діло, ти сам збагнути вже не в силі. Крізь гамір дня незмінне «завжди». Заснеш, заснеш без зір, поете, життя на звуки розмінявши, мов золото в дрібні монети. ARS POETICA[66] Мініатюри сонця — яблуко натхнення на дереві життя — на дереві мистецтва, і творчість, наче присуд, творчість невмоленна, і з світом торг красою — муз скупих купецтво. За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій узором кола вчить про досконалість міри. Прилюдно сповідаюсь urbi