Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Тим часом фінікієць Агава, що стояв під дверима, нервував. Він то поривався вперед, то задкував. Врешті-решт зборов вагання і рушив до Скіла.

— О, сонцесяйний начальнику. Як множаться твої роки, нехай додаються тобі достаток і здоров’я, — патетично вигукнув.

— Коротше, люб’язний, — різко перервав торговця Скіл. — Ми не у білому наметі. У поході я простий вояк. Не люблю церемоній. Щось тебе, люб’язний, непокоїть? Кажи. Але коротко.

Ахава тупцював. Стримуючи хвилювання, повідомив:

— Сонцесяйний начальнику, цей будинок раніше належав піратові, що стояв над піратами.

— Не зрозумів.

— Скіле, зараз зрозумієш. Для цього підійдемо он до тієї стіни.

— Гмирю, розпорядись щодо охорони вхідних дверей, — кинув сотник старшині й рушив за фінікійцем.

Ахава минув гобелен і зупинився біля портрета господаря будинку.

— Ось він. Господар будинку і водночас головний грабіжник на Гостинному морі.

Скіл та воїни, що підійшли, мовчки вивчали мальоване зображення незнайомця. Ахава розповідав:

— Чоловік, зображений на стіні, орудував бандою, що промишляла на морі. Пірати мали двохрядну парусну галеру. На великій швидкості, з піднятими веслами вони впритул підходили до судна, яке переслідували. Носом, кованим залізом, збивали на торговому судні весла. А далі залізними гаками підтягували свою галеру до судна і спритно проникали на нього через борт.

— Люб’язний, на цього чоловіка вказали твої діти? Вони були його рабами, чи не так? — уточнив Скіл.

— Ні, мої діточки не могли знати, що чоловік, який їх поневолив і їхній господар, — одна і та сама особа. Пірат, що захопив моє судно, обв’язав обличчя ганчіркою по самі очі. Але я бачив його. Тоді він зняв ганчірку, щоб витерти нею піт. Я свого кривдника з іншим не сплутаю. Прикро, що від нього залишився тільки пустий одяг. Ламія, вірна помічниця сколотів, належно розправилася з ним. Але до нього я неодмінно добрався б і покарав за причинену моїй родині кривду.

У Мишка від напруження смикалось повіко. Хлопчик прикрив норовливе повіко долонею, щось важливого не прогавити.

Вояки розгублено поглядали один на одного. Скіл схрестив очі на тонкому нервовому носі. Він про щось думав.

Тим часом пілони високих колон відлунювали розкотистий голос фінікійця:

— Тут, у цьому лігві, купчилися бандити. На жаль, нікого з міської влади в живих немає, ніхто не розкаже нам про них. Але я впевнений: грабіжники були не греками, не повноправними громадянами міста. Вони справно платили мито в казну міста і безпечно в ньому почувалися.

— Ми теж про це здогадалися, — озвався довгобородий радник.

— Власника будинку звали Харитоном, — пригадав Мишко.

— Харитоном? — перепитав Скіл, відвівши очі від носа.

— Усе сходиться! — пожвавішав Ахава. — Значить, він тавр, листригон. Таври у торговому світі відомі як пірати й грабіжники. Шановні, ви звернули увагу на багаті речі, що тут зібрані?

— Звернули, — кинув якось безбарвно й неохоче Скіл.

— Серед них є предмети, яких наші ремісники вже не виготовляють. Вони зберігалися в могилах царів і великих воєначальників, — докинув басом Гмирі й відвернувся.

— Вау-вау! Виходить, що банда орудувала не тільки на морі. Також у Степу! — емоційно скрикнув Ахава.

Скіфи, здавалося, Ахаву не слухали, бо творили звуки, схожі на стогін. Почали совати ногами, нервово тупотіти.

— Полукровка… тобто поганий еллін, — протяжно скрипнув зубами Пат.

Мишко позирав на вояків. На їхніх мужніх, зі слідами поранень обличчях, відбивалося внутрішнє страждання. Ще б пак! Адже вони виконували накази начальника, що притримувався подвійних стандартів.

— Того пса шукати не треба, — рикнув тигром Скіл. — Комірчину замуруйте. Вхід, що за містом, теж замуруйте. Хай здихає у підземеллі.

Сотник рішучим кроком вийшов із зали. Вояки не відставали від свого крутого, але справедливого начальника.

Мишко схопив Мадія за пухку руку.

— Мадію, зніми чари з Вовка, — благав. — Тільки ти можеш його перевернути на людину.

— Відчепися, — гримнув на хлопчика шаман. — Що за дикунські манери? Я — поважна особа, друга після Скіла. А постарію, то й першим стану. І якийсь шмаркатий хапає мене, як простого.

Мишка шокувала раптова зміна в настрої шамана.

Випнувши черево, Мадій перетнув поріг бронзових дверей і перевальцем вийшов на терасу. Обернувся, обвів жадібним поглядом палац.

Похнюплений Мишко стояв неподалік. Знічев’я спостерігав, як скіфи знімали намети, згортали килимки. Поміж акацій, до стовбурів яких були прив’язані коні, снували вояки. Скіл тримав Берка за повід. До чепрака був прикріплений якийсь округлий предмет, замотаний у ганчірку. Мишко здогадувався, що то шапка Арпоксая. Дорогоцінну річ воєначальник нікому не довіряв — тримав на своєму коні.

Мишко перевів погляд на Мадія. Той милувався колонами, скульптурами тварин, що відпочивали на площадках пілонів. Хлопчик шарпонув користолюбця за мантію. Наступав на нього:

— Так не чесно. Шапку я зняв із Гори? Зняв. Вовк теж хотів її зняти. Знаєш, як нами тоді носило? Ти цього не знаєш і ніколи не взнаєш. Бо походжав собі берегом та виглядав нас із Борисом. Чекав, як і всі, коли ми шапку Арпоксая вам піднесемо. А Вовка могли вбити електричні хвилі, чи звукові, або вітрові. Знай, Скляну Гору три оболонки оточують. І всі вони навіжені, навіть смертоносні.

Мадій наблизив залите салом обличчя до Мишкового. Обдав хлопчика кислятиною:

— Чого кип’ятишся? Гадаєш, якщо синок вельможі, то можеш усіма верховодити? Отак шарпати мене за одежу. Ти навіть батьків своїх не тримаєшся. Вештаєшся світами. Правильно Пат казав: тебе не завадило би відшмагати.

Мишко зблід. Оторопілий, він довго дивився на Мадія. Шаман підкреслено-ображено від нього відвернувся. Несподівано в поле зору Мишка попав сумний Вовк. Мишко вирішив зіграти на слабких струна шамана. Якомога добрішим голосом мовив:

— Мадію, я тебе поважаю. Усім вельможам і князям царя царів казатиму: «Мадій — сильний шаман. Мадій — справжній шаман. Тепер Мадій — другий чоловік після Скіла. А коли постаріє…» Та