Камі Гарсія - Чарівні створіння

Cruor pectoris mei. Fatum meum, mea salus.

— Зупинися, дитинко, доки ще не пізно! — несамовито благала Айві.

Дощ лив як з відра, а блискавка прошивала дим. Женев'єва затамувала подих і чекала. Нічого не сталося. Певно, вона робила щось не так. Дівчина скрутилася над книгою і спробувала ще прискіпливіше розгледіти слова. А потім викрикнула їх у темряві тієї мовою, яку знала найкраще:

Крове ти мого серця, захист назавжди твій,

Спільне життя: без тебе краще мене убий.

Тіло від мого тіла, сила, і розум, і суть.

Душе душі моєї, спільно наш дух вознесуть.

Крове ти мого серця, місяць ти мій і вода.

Крове ти мого серця, спасіння моє і біда.

Коли Ітанові повіки здригнулися, вона вирішила, що це вибрики її зору.

— Ітане!

їхні погляди на мить зустрілися.

Він силкувався заговорити, судомно ковтаючи повітря. Женев'єва прихилилась до його вуст і відчула на щоці теплий подих.

— Я ніколи не вірив твоєму батькові. Чародій і смертний можуть бути разом. Ми б упорались. Я люблю тебе, Женев'єво, — він затис щось у її долоні. Камею.

Його повіки зімкнулися так само швидко, як і розплющилися. З грудей більше не виривалося дихання.

Не встигла Женев'єва отямитися, як по тілу пробіг струм. Вени запульсували, все єство скрутив біль. Напевне, блискавка вдарила в неї просто посеред поля.

Женев'єва трималася.

І раптом усе стемніло…

— Боже правий, не забирай і її теж…

Женев'єва впізнала голос Айві. Де вона? Знайомий запах. Лимони. Гар. Вона спробувала щось сказати, але горло дерло піском. В очах спалахувало сяйво.

— Дякую Тобі, Боже! — не зводила з неї очей Айві. Вона стала поряд з нею навколішки у бруд.

Женев’єва закашлялась і притягнула Айві до себе:

— Ітан, він… — прошепотіла Женев’єва.

— Мені шкода, дитинко, він помер.

Женев’єва насилу розплющила очі. У ту ж мить Айві відсахнулася від неї так, ніби угледіла люцифера.

— Змилуйся, Боже!

— Що таке, Айві? В чому річ?

Літня жінка намагалася пояснити:

— Ваші очі, дитинко. Вони… вони інші.

— Що сталося?

— Вони більше не зелені, вони жовті, палкі, як сонце.

Женев’єві було байдуже, якого кольору стали її очі. Вона втратила Ітана — решта не має значення. Вона схлипнула.

Дощ посилювався, перетворюючи землю на багно.

— Вставайте, міс Женев’єво, слід побалакати де з ким зі світу духів, — намагалася підвести її Айві.

— Айві, що ти верзеш!

— Ваші очі… я попереджала. Казала вам про той місяць, недобрий місяць. Ми повинні дізнатися, що це означає, ми повинні викликати духів.

— Якщо з моїми очима щось не те — це все через блискавку.

— Що ви бачили? — запанікувала Айві.

— Айві, та що, в трясця, таке?

— У вас вдарила не блискавка, це було щось інше.

Айві помчала назад до палаючих бавовняних полів. Женев’єва кричала до неї, намагаючись підвестись, але досі не тримала рівноваги. Вона відкинулась назад у болото, підставивши обличчя під дощ. Краплі змішувалися зі сльозами поразки, вона втрачала лік часу, розчинялася в мареві, чула лишень віддалений голос служниці, що кличе її на ім’я. Коли вона знову побачила чітку картину, перед нею стояла Айві, підібравши спідниці.

З їхніх складок на землю поряд із Женев’євою посипались якісь предмети. Крихітні пляшечки з порохом і чимось схожим на пісок і землю застукотіли одна об одну скляними боками.

— Що ти робиш?

— Приношу дар духам. Вони єдині можуть розказати нам, що сталось.

— Айві, схаменися, ти городиш казна-що.

Жінка витягла щось із кишені домашньої сукні. Це був уламок дзеркала, який вона піднесла до Женев’єви.

Стояла темрява, але помилитися було неможливо: очі Женев’єви палали вогнем. Зі смарагдово-зелених вони перетворилися на сліпучо-золоті, зовсім не схожі на її звичні люстра душі. Всередині ока замість круглої чорної зіниці темніли мигдалевидні щілини — зіниці кота. Женев’єва кинула дзеркало на землю й обернулася до Айві.

Але та не зважала. Вона вже змішала порошки з землею і пересипала їх з долоні на долоню, пришіптуючи при цьому давньою мовою галла, якою розмовляли її пращури.

— Айві, що ти…

— Тихо, — зашипіла вона. — Я слухаю духів. Вони знають, що ви зробили, і повідають нам, що це означає… Від землі її пращурів і від крові моєї крові, — Айві провела по пальцю гострим краєм дзеркала, й у просіяну нею землю впало кілька крапель крові. — Дайте чути мені те, що чуєте. І побачити те, що бачите, і дізнатися, що знаєте ви.

Підвівшись, Айві піднесла руки до небес. Її тіло омивала злива, сукнею текли патьоки бруду. Вона знову заговорила дивною мовою, раптом…

— Неправда! Вона не могла знати! — залементувала Айві до темного неба.

— Айві, ти про що?

Айві трусило, вона трималася за живіт і стогнала:

— Не може бути. Не може.

Женев'єва ухопила її за плечі:

— Що? Що сталося? Що зі мною не так?

— Я казала вам не зв'язуватися з тією книгою, казала, що ніч для чарів негодяща, але тепер запізно. Нічого не повернути назад.

— Та про що ти?

— Вас проклято, міс Женев'єво, вас обрано! Ви стали темною, і нам уже нічого з цим не вдіяти. Це угода — не можна нічого взяти в «Книги місяців», нічого не віддавши навзамін.

— А що я віддала?

— Долю, дитинко. Вашу і кожної наступної жінки з роду Дюкейнів, що прийде після вас.

Женев'єва не розуміла. Ясно було лише те, що змінити нічого не вдасться: вона щось скоїла, і вороття немає.

— Це як?

— На шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік, книга забиратиме те, що їй належить. Те, що ви обміняли. Це кров наступниці Дюкейнів, що теж стане темною.

— Усіх наступниць Дюкейнів?

Айві схилила голову. Цієї ночі поразка спіткала не лише Женев'єву.

— Не всіх.

В очах дівчини з'явилася надія:

— А яких? Як знати яких?

— Обиратиме книга. На шістнадцятий місяць, на шістнадцятий рік народження.

— Не спрацювало, — віддаленим, відстороненим голосом мовила Ліна. Я бачив лише дим і чув тільки її слова. Ми застрягли у жахливому місці поміж бібліотекою і видінням.

— Ліно!

Тоді на мить я побачив у диму її обличчя. У неї були величезні чорні очі — зелений колір майже повністю перетворився на пітьму. Її голос звучав як шепіт.

— Дві секунди. Він прожив дві секунди, і вона втратила його назавжди.

Ліна стулила повіки й зникла.

— Л.! Де ти?

— Ітане, медальйон! — десь так само здалеку долинув голос Маріан.

Відчувши в руках твердість камеї, я все зрозумів.

І кинув її долі.

* * *

Я розплющив очі, викашлюючи залишки диму.