Василь Барка - Жовтий князь

від розбитих пляшок до махорчаних «бичків». Освітленою смугою пішов хлопець до поламаної водокачки, напроти якої акації чорніли вряд.

Багато вагонів згромаджено на лініях і снують «маневрушки» — парою шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацій, зовсім окремо від залізних нетрів, стоїть невеликий товаровий потяг. Можна почепитися і під'їхати. «Хай тільки машиністи одвернуться, я вскочу!» — вирішив хлопець. Він сховався за стовбур, при якому проходила кущова огорожа, порозривана вільними стежками.

Чути було, як варта тупотіла в обході: певно, перевіряла вагони. Вийшов наперед начальник, і тоді відчинено двері — якраз напроти місяця — і зачинено враз, після перевірки. Від того, що відкрилося, хлопець притерпнув: повно мертвих, складених, мов шпали. Начальник, тамуючи низький голос, сказав одному з присутніх:

— Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того — дрова і нафта, потім знов це, і знов паливо; щоб усе згоріло. Ти відповідаєш!

— Єсть!.. Усе!.. — відповів підручний.

Начальник і варта відмаршували, а потяг скоро постугонів від станції. Тоді, на самоті, хлопець подумав: «Якби я вчепився, згорів би». Він довго стояв за деревами, боячись виходити.

Розлягався брязкіт на станції, мигтіли і перебігали огні; свистки і сюрчки прорізали чорний простір; зрештою, хлопець насмілився покинути схованку і покрадьки відійти на перон.

В той час викинуто з вагонного вікна паперовий жмут. Розгорнувши його, хлопець знайшов скоринки, огіркові відрізки з хвостиками, курячі кісточки з шматочками шкіри і великі крихти. Забувся жах в одну мить, — істоту знов забирає голодний порив, від якого вона тремтить в судомі, з холодними болями. Хлопець відійшов за ріг будівлі, сховався в тінь і зразу пооб'їдав шкірки, хрящики і рештки м'яса на кісточках, а їх погриз, пообсотував. Заїдав скоринками і огіреччям. Витрусив крихти в рот: вони приставали до язика, мов залізна тирса до магнета, і зникали вмить.

Виїв чисто, як муравлик.

Біля стіни присівши, в затишку проспав частину ночі. Знов пристроївся під пасажирський вагон — мандрував, поки зупинили серед гамору і криків. Сторожа заглядає вниз і виганяє «зайців» на перон, до гурту, звідки всіх женуть до зборища коло вокзальних дверей.

— Це границя Росії, — розмірковують старші подорожні. — То не чути було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась.

— Для наших хлібів свобідно, а нам — границя…

— І замкнули: вмріть, а не пустим!

— Чого ж вони такі? Харчі забрали, а нас морять… Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа — ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах.

Біля хлопця — дивовижно довговидий, жорстковусий чоловік і сивастий, із сірими очима, смутними очима і тихими, як джерело. Мав мішок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспішно і ретельно трудився чоловік над самокруткою: примірено і видрано відповідний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет і взято, скільки треба, саморобної махорки і насипано на прямокутничок, вижолоблений між трьома пальцями лівої пучки; сховано кисет і приступлено до побудови. Скручено, по кількох спробних і поступових рухах обвідного характеру, — туго скручено папірець і рівномірно обкусано і звогчено слиною його край, потім заклеєно при повторних жестах для загладження скріпи. Надірвано зайвину папірця з однієї протулини і взято цигарку в зуби. Тоді здобуто огневий пристрій; до кремінця притулено дрібну матерочку, висушену і вим'яту в попелі. Вдарено кресалом об гострий край і роздмухано іскру! Зрештою, прикурено. Все — з геологічною повільністю і флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума і насмішка над собою, в мові до хлопця:

— Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.

— Котів нема: вже поїли! — відповів хлопець.

— Шкода. Тобі — куди?

— Додому їду, там мати ждуть.

— З харчами ж як?

— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.

— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх…

— Не можу! Мати ждуть.

— Як же два роти кормити? Одній легше; корінцями прохарчується. Тужить і виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От біда! Ти б заробив трохи хліба для неї, — хлопцям платять, гілки треба тягати.

— Ні, я до мати поїду.

— Як хочеш. Двоє в хаті: ні одно, ні друге не виживе, коли харчів нема. Скрізь так. Дорогу згубив?

— Згубив; три дні блукаю.

— Так біда і так! Ніж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлібину. Казатимеш, що ти мій племінник. Я сам — штукатур, і на цегельні працював; коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.

Хлопець дуже скучив за мамою, але мрія врадувати її заробленим хлібом, перемогла, — він обернувся в родича дроворубові. Никифор Петрович, або просто дядько Никифор, дав хлопцеві шаткованої капусти з олією і шматок перепічки. Розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі.

— От де повно нашого добра, хліба і всякої живності. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну — все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблі назад. Тепер і границю щільно притерли. Ми в Білорусь поїдем: там добрі люди; зберегли правду і по-сусідському помагають. Адрес є, — я прямо б поїхав туди, та бач, тут понадіявся! А відкіля ж ти сам?

— Я з села Кленоточі…

— Підожди: це — як знак який! Чи коло вашої Кленоточі стоїть паровий млин?

— Стоїть млин; за селом.

— І цукроварня недалеко?

— Недалеко; тато брали маляс.

— А віддаля курорт, у лісі?

— Його видно.

— Я чого питаю: з такої Кленоточі двох бачив на цегельному заводі. Чи не ваш — пічник Бережан із жінкою? Мав великі очі, голос низький і трубний; а жінка чорнява, дрібненька, як пшеничина.

— Це наші! Я знаю.

— От сама доля приводить, щоб я тобі переказав про Бережанів. Зустрінеш кого з односельчан, хто їх знав, — скажи: нема вже їх. На цегельню найнялись обоє, де і я морочився; робота бісова, а в зуби мідну копійку тицьнуть. Обілляєшся в кошенячий піт, коли ж протяг — мов з льодовця, прошиває кості. Там пічничиха простудилась і, хворівши недовго, вмерла; лікарі сказали: скоротечний туберкульоз. Чоловік затужив за нею тяжко! — схуднув і став тонкий, як дротина. Самі очі свічками глядять. Раз, коли цеглу виносив, зірвався з дощаної стежки, впав, і