Володимир Кирилович Малик - Посол Урус-шайтана

зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

Знову в неволі

1

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап'єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові — Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.

Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.

«Почалося! — подумав Арсен. — Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. І чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»

Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокаліберні пістолі. Загони акинджіїв[93], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам'яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг[94].

Невільників до міста не пустили, — голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам'яним муром тюремне подвір'я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:

— Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух — канчуки! За втечу — смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше — тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п'ять кроків наперед!

Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?

— Ви підете зі мною, — сказав ага. — Решті можна розійтись…

Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.

Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.

В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря, Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх — залізні кайдани. У декого — тамга[95] на щоці або на лобі.

Позаду загриміли двері, брязнув засув.

Новачків оточили в'язні-старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:

— Невже це ти, друже?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?

Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся — заблищали білі зуби і великі голубі очі.

— Роман Воїнов! Донський козак! — зрадів Арсен. — Оце так зустріч!

Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.

Запитанням не було кінця. Хоч яка-коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків — запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!

— Ну, а з тобою що трапилося? — спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

— У мене все вийшло простіше. Але не легше, — з сумом відповів Роман. — Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому[96]…

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди-куле[97]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам'яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір'я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

— А ти думаєш, галушки даватимуть?

— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

— Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір'їнами і камінцем-самоцвітом… Він був дуже блідий