Мирослав Іванович Дочинець - Вічник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
(Моя мамка прожила 98 років при тілесній спромозі і ясному розумі. Земне життя тихо покинула уві сні. В останні роки вона їла одну їжу – запарену кукурудзяну крупу, яку запивала кислим молоком і томатним соком. Кожного порівну в трьох частках. Коли рідні бідкалися, що так вона геть упаде в силах, мамка всміхалася: «Та ні, якраз ся їда додає мені сил довше лишатися з вами».)
В Мукачеві запізнався я і з молодим новинарем (він так і підписувався в газеті), що товаришував із сестриним онуком. На все він клав свої гостре чорне око
і вмів вихопити сутність побаченого.
«Про що ти пишеш у новинках?» – запитав якось я, бо газет майже не читав.
«Я пишу не про те, що, де і коли сталося, а – як і чому се сталося».
Мені сподобився сенс його розмислу. Він зачастив до мене кожної неділі. Я прилучав його до садівництва, водив околицями, вчив споглядати світ. Бо немає нічого милішого за злуку з природою. На погулянках м'язи тішаться рухові, легені напиваються кисню, очі розкошують у просторі, мозок набирається картинок, відпочиває.
На тих променадах хлопчище витягував з мене спомини, і я немало переповів йому. Він дещо записував і скрушався: що з тим робити, хто се оприлюднить? Я дня годиться втішав його, що копійка має два боки і мас властивість перевертатися. Чекай і все прийде, чому належить.
Мене смішила, але й тішила його невичерпна доскіпливість. Раз запитав:
«У чому щастя, діду?»
«А сам ти як гадаєш?»
«У любові до жінки?»
«Ні».
«У грошах?»
«Ні».
«У владі над иншими?»
«Ні».
«У родині?»
«Ні».
«В роботі?»
«Ні».
«У вірі?»
«Ні».
«В добротворенні?»
«Ні».
«В мистецькому занятті?»
«Ні».
«В друзях?»
«Ні».
«В розвагах?»
«Ні».
«То, може, в боротьбі – за свою землю, за свободу, за рідну мову, за віру?»
«Ні».
«То в чому ж, діду?»
«У всьому, що ти перелічив. Але не поокремо».
Щастя... Його чекають і шукають, за нього борються й страждають, не знаючи доконечно, що се таке. Ніхто не обіцяв нам щастя, зате обіцяно допомогу. І я не знаю рецепції щастя, зате знаю, як наповнити втіхою кожен свій день.
Будьте вдячними; втішайтеся з кожної своєї справи; сподівайтесь тільки на ліпше; робіть те, що любите, і любіть те, що робите; робіть добрі вчинки; живіть з тими, кого любите.
Иншим разом молодий газетяр несподівано спитав, де б я бажав мати могилу і яку. Спочатку я відмахнувся, але тут же подумав: се дуже природне запитання. І спробував дати відповідь:
«Хочу, щоб поховали мене так, як і всіх ховають. Я був такий, як усі. Камінь на могилі не обтяжить мене, бо й сам я був камінцем, що котився по сій землі, аби не порости мохом. Добре б не щербити камінь різними написами. Та коли вже треба додержати звичай, нехай виб'ють на камені такі слова: «Дякую тобі, Боже, що я жив на сьому світі».
Допитувався він і про те, як і скільки я молюся.
«Без молитви, як без одягу, я не виходжу з дому. Молитви мої короткі і зазвичай подячні й покайні. Але, буває, щось і прошу для себе. Прошу потрібности. Щоб я був потрібний иншим, потрібний Господу і був потрібний собі. Се три камені, на яких постає моє земне життя».
Якось він подячно зізнався, що багато чого навчився в мене.
«Се я в тебе повинен учитися, хлопче».
«Чому?» – дивувався він.
«Ти шкодуєш про те, що було з тобою раніше?»
«Ні», – відповів хлопець.
«Боїшся того, що буде в майбутньому?»
«Ні».
«Робиш те, що тобі подобається?»
«Так».
«Зустрічаєшся з тою, котру любиш?»
«Так».
«Товаришуєш з тими, з ким тобі цікаво?»
«Так».
«То чого ти в мене ще хочеш навчитися? Я сам усе життя сьому вчуся. А ти, завдяки своїй здоровій молодости, вже се маєш».
Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.
«То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».
Відкрив я йому і велику таємницю статей. Чоловік прицінливим зором бачить у жінці лише тіло й очі, а все инше придумовує собі. Жінка чує тільки його голос і вгадує потрібний їй запах, а все инше навіює собі. Так вони знаходять одне одного, дві половинки любови.
Коли я підупав на силі, мусив перебратися на добування до родича за Перевал. Прощався зі своїм молодим другом, до якого встиг прихилитися. Ми обидва були сумні, і він чекав якогось напуття. Тоді я сказав йому:
«Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то тяжка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до иншого серця. Лише його повнота наповнить твій словесний рядок. Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»
Навідав я і Чорний ліс. Він і далі лишався заповідною цариною, хоча й намірялися прорубати сюди дорогу. Та її завалило камінням. Через те заглух і потічок із золотою водою. Довкола базарувало нелякане птаство і розкошувала звірина. Ніхто не тривожив костей спалених лісових братів. Я поставив на тому місці невелику каплицю. І віконце припасував так, щоб сонце кожної днини затеплювало свічу на гранітній плиті.
«Їх немає, – мовив я до височини, що синіла через смарагд модринових крон. – їх немає, але я ще тут – твій служник. І нехай і далі все зі мною стається по Твоєму слову».
Там було тихо і спокійно.
De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.
Приходить час, і тиша вічности запливає в тебе, як ти колись запливав у ріку чи море. Якось під мукачівським замком я купив у старої швабки столярний інструмент. Темні лискучі рубанки, стамески, свердла, молотки, коловорот. «Се ще інструмент мого діда, – врочисто пояснювала бабка, загортаючи в ганчір'я іржаве залізяччя і побиті шашелем стусла. – Він сам його зробив і майстрував ним по всій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.
