Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

І перестали поїдати одне одного, бо навчилися успішно полювати. Прийшло потепління, ліси кишіли звіриною, а ріки й озера рибою. З тих пір мало що мінялося в природі людини.

Досі найбільше реліквій палеоліту знаходили в Піренеях. Але от парадокс: дослідникам траплялися або перші кам'яні предмети з печаттю симетрії,, або наскельний живопис, що свідчить про вищий ступінь розвитку. Середина ніби випадала. Оту середину і знайшов я на Чернечій горі. Се десятки предметів так званого мобільного мистецтва – гравюри на камені й креслення на гальці, не кажучи про сотні кам'яних рубил і примітивних фігурок звірів, людей. Одна річ особливо цікава – висічена з каменю людська голова. їй близько 15 тисяч років. Маківка звужена догори, такі черепи мали наші первісні земляки».

«Отже, ми нащадки саме тих людей?»

«Важко стверджувати. Відбувалася велика міграція населення. Племена змішувалися, обмінювалися жінками. їх чомусь за всяку ціну хотіли мати з чужих груп. Міграція взагалі дуже цікавий і мало вивчений процес. Нині я досліджую схожість топонімічних назв Закарпаття і Сербії. Подібність їх разюча. Маси людей якось ізолювалися й еволюціонували окремо. Хоча говорити про чистоту раси чи нації дуже ризиковано. Цікаве останнє відкриття вчених з Каліфорнії. На рівні біохімії й генетики вони довели, що в усього роду людського одна прамати. Ся "Єва" з'явилася 100-200 тисяч років тому в Африці. Не з піни морської – а щоб дати життя новому роду людському. Якби не було її, не було б і розумної людини, всіх нас. Еволюція відбувається не тільки по вертикалі, а й по горизонталі. Одні види народжувались, инші вмирали».

«Ви хотіли сказати – вимирали?»

«Ні, саме вмирали. Види вмирали, як вмирає індивід. Динозаври, іхтіозаври, мамонти... Причин їх вимирання не можна знайти, отже, вони просто вмерли, як умирає будь-яка істота під сонцем. Вичерпали себе, сповнили свою програму, закладену природою. Се моє глибоке переконання, відкриття, якщо хочете. Метелик живе добу, кінь – 25 років, людина – 70, черепаха – 300. Біологічний вид, мабуть, теж має свій вік молодости, зрілости і смерти».

«Чи се не означає, що й людський вид...»

«Цілком імовірно. Вимерли (чи вмерли) колись австралопітеки і неандертальці. Може перейти колись в инший вид і людство.

«У своїх наукових дослідах, отче, ви спираєтесь головно на природні дані. А божественне, духовне?»

«У мене своя система релігійної філософії. Біологічне й духовне в людині дуже пов'язане. Як є відродження в біологічному світі, так є відродження й занепад духовности людської. Відродження духу – в каятті. Відмова від Бога – самообман, облудна поза. Думка про Верховну істоту не придумана, не нав'язана нам, вона одержана нами в генах від предків. Людина – се вічне каяття, вічне відродження духу. Без Бога вона раб природи, а з Богом – дитина Мудрого Всесвіту. Навіть комуністи се розуміють заднім розумом. їхній ідеолог Анатолій Луначарський написав книжку "Релігія і соціалізм". Зауважте: на першому місці релігія. Суть книги зводиться до того, що соціалізм мав би бути новою релігією...»

«Настільки незбагненно, що схоже на казку», – сказав тоді я.

Старець посміхнувся:

«Якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите, – як повірите, якщо буду говорити вам про небесне?" – се з Євангелія від Іоанна».

Наважився я тоді попросити отця Василія щадити більше своє серце, подав деякі ради. Настала його черга подивуватися. Сказав, що роками виписує медичні часописи, аби дізнатися більше про свою недугу, а я за якусь часину виклав йому діагноз.

У великому боргу ми перед тим мислителем. Ясно й рівно горіла його подвижницька свіча, осяюючи праведні труди, які тоді майже нікому не були потрібні. Та він тим, однак, не переймався і нікого не судив. Він і далі самозречено «стриг своїх овець».

Не похваляйся своїм хистом і не жертвуй усім заради свого ремесла. Бо народжені ми не для ремесла. Воно дано лише в поміч душам, які зліпив великий Ремісник. І втішився. То й ми більше тішмося тим, що душа наша доброго творить, а не руки й мозок.

І не суди инших. Бо немає справедливого суду. Не просівай добро і зло. Бо людина зла хвилину, а добра – день. І навпаки. Життя часто псує людську вдачу, але не псує людину. А наше недосконале око бачить її злою, недоброю. І навпаки.

Немає правильної оцінки. Немає справедливого суду. Непомильне тільки милосердя.

... А мої дні звідтоді покотилися дрібними горішками попід рідні пороги. В Мукачеві жила моя сестра, яку я видів лише дитиною, коли вернувся з Румунії. Якийсь час я перебув у неї. Шукав собі окреме гніздо. В ближньому селі знайшлася хижка з великим садом, який перетинав веселий потічок. Обійстя огинав молодий лісок, провіяний грибним духом. Я одразу прикипів до сього місця. Державну роботу полишив, узявся до майстрування з деревом, аби відволікти увагу від цілительства. Бо жони-сороки вмить рознесли поголос про мій хист.

Владникам се не подобалося, хоча потайки приходили й самі, і родину приводили. Хвороба всіх рівняє і упокорює. Заприятелював зі мною і знаний лікар Фединець, розумний і чуйний чоловік. Либонь, про таких казав мудрець: пан своїм рукам, друг своєї долі, слуга своєї совісти. За службової повинности йому не личило знатися з якимось знахарем. То він просив, аби я носив йому свіжу зеленину, гриби і ягоди. Я приходив з кошелем і ми годинили в бесідах у його маленькій кімнатчині при кабінеті. Вона більше скидалася на капличку. Я змайстрував йому з дикої черешні шафку для халатів, підібрав таку текстуру, аби з-під лаку проступав хрест. Він се одразу запримітив і мовчки обняв мене.

Якось доктор Фединець привіз до мене одного посадового пана з Москви. Я стругав грабельки для сусідки. Гість поводився навелично, задавав мені в'їдливі запитання. Аж Фединцю було незручно. Чутливим вухом я вчув, як москвич хмикнув до нього:

«Нє панімаю, калєга, чєм вас мог пакоріть етот васьмідєсятілєтній дєдок?»

У мені щось збурилося (ні, не за себе – за свого приятеля), і я відрізав, що мені набагато більше років. Ступив до нього, торкнувся пальцем оголеного передпліччя:

«А вам рівно п'ятдесят три. А нирки вже спрацьовані, і кишківник самоотруюється, і ноги у вас пухнуть, недовго до мокрих виразок...»

Гість побордовів лицем, шарпнувся до авто. Згодом через Фединця він попросив, аби я дав йому якийсь припис для лікування. І я дав. Коли в похилому віці сам доктор заслаб, теж радився зі мною. Я напучував його їсти щодня легкі страви з