Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

бути потрібною народові, інакше вона втрачає сенс. Бо коли письменник не має надії, що його слово буде комусь потрібним бодай після його смерти, такий письменник поповнює й без того густі лави графоманів та пустоцвітів, яких так багато наплодилось на нашій землі», — сказав мені батько з іншого приводу 1980-го, незадовго до другого арешту.

Чиї ж думки видаються здаються [так в оригіналі. — Прим. верстальника] Стусові настільки співзвучними, що він «переплавлює» їх на окрему статтю? Степана Руданського, Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Олеся Гончара та Івана Пулюя.

Змальована ними приголомшлива картина занепаду національного життя (і то не лише мовного, а й традиційного життя українського селянина, шкільництва, книгодрукування тощо) завершується цифрами офіційної радянської статистики, на підставі якої Василь Стус робить висновок про дедалі загрозливішу русифікацію міст і пригнічене становище титульної нації в Україні:

«Як і до революції, в республіці корінне українське населення порівняно з російським та єврейським (що живе у містах) тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується й консервується. Сільське українське населення… не має фактично доступу до міста, не може вливатися в міське населення й виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами»[454].

Аналізуючи трагедію «нової Греції», як назвав Україну в записці до Катерини II німецький філософ Гердер, маючи на увазі трансформацію цивілізованого краю в безсловесний і неосвічений нарід, Стус формулює завдання: «Врятувати цю новітню „Грецію“ для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, свою гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата, — що може бути радіснішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!»[455].

«Позви з історією», як пізніше назвав період свого архівного життя поет, були надважливі для його дальшого самовизначення й позиціонування у світі. Його позірне народництво й боління за людей краю, на відміну від самих народників, зовсім не передбачало «ходіння» в той народ і було, можна навіть сказати, втечею з того народу в архіви, наукові заклади, сучасну світову літературу та культуру.

Усвідомлюючи себе представником нації з «обрубаною кроною», що з сили чужої волі опинилася в ситуації культурної стаґнації, він намагається звільнити від псевдопатріотичного мулу імена офіційно дозволених письменників і прагне вводити в сучасну йому літературу призабутих авторів. Відтак завдання статті — показати, як представники різних галузей знання в різні часи плекали тяглість культури, не дозволяючи обірватися їй у найскрутніші історичні періоди. І ми, новітні інтеліґенти-шістдесятники, ніби наголошує Стус, повинні зробити все залежне, аби не опинитися в цій шерензі останніми. Для цього вже не досить ходити в народ, не досить підніматися на збройну боротьбу, не досить просто писати чи малювати. Для цього треба всіма можливими засобами боротися за створення умов, які б не дали перерватися постійному притоку національного елемента в культурні центри, чим від давніх часів живилася національна культура. Саме тому такою важливою стає боротьба за розкріпачення селянства, за українські школи, українські університети, високу й навіть елітарну українську культуру й науку. І шлях цей передбачає передусім легальні форми боротьби, компроміси, пошуки способів подолання кризи.

Не всі думали як Стус. А тому коло його нерадикальних однодумців було значно вужчим за коло шістдесятників. Культурники, які уникали прямої конфронтації з владою, але готові робити максимум можливого для досягнення цієї мети, у середині шістдесятих згрупувались у ще тісніше коло. Після повернення Віктора Зарецького та Алли Горської з творчого відрядження на Донбас та звільнення 30 квітня 1966 року І. Світличного як «соціально неопасного»[456], квартири цих людей стають місцем зустрічей і неформальних, хоча й напівзаборонених, зустрічей і дискусій незгодних.

Маленька квартира-бібліотека Світличних і богемна квартира-майстерня Горської-Зарецького були своєрідними творчими лабораторіями: Надія Світлична навчала української мови Г. Севрук, Л. Семикіну і А. Горську; Іван Світличний проводив мистецькі семінари з молоддю, що виявилася «зайвою» в українській радянській культурі.

Звільнення Світличного з-під варти в умовах дедалі більшого ідеологічного тиску було для всіх цих людей справжньою перемогою й, може, єдиним реальним наслідком подій в кінотеатрі «Україна». Перемога ця була справді вистражданою й вибореною, а не подарованою «доброю» волею влади. Ліна Костенко збирала підписи «метрів» під вимогою звільнити Світличного, під якою підписалися не лише М. Стельмах та А. Малишко, а й академік М. Амосов з авіаконструктором О. Антоновим. Англійський письменник Пол Таборі, який очолював комісію Amnesty International, що опікувалася долями митців, які перебувають в ув'язненні, допоміг Об'єднанню українських письменників «Слово» винести справу з оборони Івана Світличного на загальну сесію, наслідком чого стала ухвала Конґресу зі засудженням «насильства над українськими письменниками в СРСР»[457]. Особливо важливою була підтримка технічної інтеліґенції, яка різко виступила на захист відомого українського літерата, вимагаючи від влади звільнення «несправедливо утримуваного під вартою» письменника. Не рахуватися з цими думками керівництво КДБ не ризикнуло.

Проте ейфорія була короткочасною. Радість від Іванового звільнення затьмарювалася тиском на М. Коцюбинську в Інституті літератури, судовими процесами у Львові й Івано-Франківську над братами Горинями й П. Заливахою, звільненням з роботи Василя Стуса, неможливістю друкуватися для Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, Є. Сверстюка та багатьох інших письменників, чиї твори якщо й потрапляли до періодики, то під псевдонімами чи навіть чужими прізвищами.

Тоді ж почалися перші розколи й у середовищі шістдесятників. Поступово загострювалися взаємини між І. Світличним та В. Чорноволом, які по-різному розуміли завдання українських інтелектуалів в умовах тотального пресинґу з боку держави. Розуміючи нечисельність нової української культурної еліти й прагнучи зберегти її від нищення в таборах, Іван Світличний вважав доцільним обмежитися культурницькою та інформаційною роботою, що давало можливість передавати в Москву, а відтак за кордон інформацію про свавілля влади на Україні й здійснювати публікацію найцікавіших літературних текстів у чеських та польських україномовних часописах, що не мали таких жорстких цензурних утисків. Вячеслав Чорновіл наполягав на більш радикальних методах. Вважав, що позитивного результату можна досягти лише різким протистоянням із владою: масові незаконні й безпідставні арешти, на його думку, мали привернути увагу до катастрофічного культурного становища в Україні[458].

Конфлікт досяг свого апогею 1967-го, після виходу книги «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», у якій Чорновіл зібрав документальні матеріали про репресованих 1965-го шістдесятників. Видання мало значний резонанс на Заході й навіть було відзначене міжнародною журналістською премією у Великій Британії[459]. Однак остаточного розколу в середовищі опозиційно налаштованої до влади інтеліґенції вдалося уникнути. «Допомогло» КДБ.

3