Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Після подій в «Україні» молодого поета, «слава» якого обмежувалася середовищем друзів, визнали не лише в колі шістдесятників, але й люди з іншого боку «колючого дроту»[447], які були для Василя зразком стійкости та моральности. А повертаючись у січні з молодою дружиною від батьків, Стус уперше усвідомив, що, випадково відчувши подих доби, він спромігся не лише витримати його, а й спромогтися на відповідь. І на дорозі, яка обрала його (а може, таки — він її?), слава людини торуватиме славу поета — найважливішу для Василя. Відтак навіть за нелюдських умов він повинен творити себе, бо тільки так люди його народу можуть звернути увагу на його пошуки в царині духу і, може, навіть зрозуміти його життя та вірші.

Це усвідомлення, що першої миті видавалося цілковитою фантастикою, було безжально витіснене зі свідомости. Однак це вже був усвідомлений шлях боротьби за увагу до власної творчости. І, виходячи морозним січневим ранком на перон Київського вокзалу, Василь уже знав, що не зрадить цього шляху.

Так розпочалося Стусове «кшталтування». Почався новий виток, що непомітно переріс у вертикаль зростання, на якій творець розподіляє свої зусилля так, аби вони ставали життєписом непримиренної й чесної людини, яка попри жодні виправдальні обставини не потурає злу, а поет — друге «я» цієї людини — фіксує межові стани, які повинна перейти особистість у боротьбі за збереження себе самої в цьому ворожому, жорсткому, але водночас доброму та справедливому світі.

Василеве самопочуття цього періоду випрозорюється настільки, що він навіть не дивується, що його без зайвих розмов беруть на вакантне місце молодшого наукового співробітника Державного історичного архіву УРСР.

Це була перемога. Над обставинами, над невдачами, врешті — над постійним фінансовим неблагополуччям. Новий статус дещо згладжує певні непорозуміння з мамою дружини, яка, як і кожна матір, хворобливо реаґувала на проблеми зятя з владою, що обіцяло молодій родині численні проблеми. Та й як було забути воронки, що в часи Сталіна, здається — зовсім недавно, серед глупої ночі під'їжджали до будинків, кожна з квартир яких перетворювалася в напружене чекання: до нас чи таки до сусідів? Чи до обох? І лише тоді, коли стихав шум моторів, можна було зітхнути спокійно і спробувати перед сном уявити, кого ж на світанку буде оголошено ворогом народу.

Докучали й житлові умови. Маленька двокімнатна квартира, в якій Валині батьки виділили молодятам окрему, але прохідну кімнату, а самі з молодшою дочкою Олександрою (Шурою) тулилися в іншій, примушували навіть вночі працювати з оглядом на спокій рідних.

Зате Василь розкошував на роботі.

За яких кілька днів він знайомиться з Василем Куком, колишнім провідником Служби безпеки ОУН, який працював у тому ж архіві. І хоча Василь дивувався, як йому пощастило вижити, проте розпитувати живу леґенду не наважувався. Тримався Кук відособлено від більшости співробітників, але Стус одразу ж поклав спробувати заприязнитися з ним бодай для того, щоб з перших рук довідатися про історію збройного опору радянським окупантам на Західній Україні.

Не можна сказати, що між ними склалися довірливі стосунки, але достеменно відомо, що Кук неодноразово переконував Стуса утриматися від різких полемічних виступів і зосередитися на науковій і творчій праці.

В останньому переконувати Василя ніби й не було потреби. Отримавши доступ до майже невідомих архівних джерел, він увесь вільний час присвячував вивченню історичних хронік і документів з історії України нової доби.

Всі п'ять із половиною місяців, упродовж яких Стус працював ув Архіві, він перечитував і конспектував усе, що було пов'язане з українською революцією 1917–1919 років. Матеріал, що потрапив до його рук, настільки заполонив, що він спокійніше, ніж можна було сподіватися, сприйняв лист із видавництва «Молодь», з повідомленням, що збірку «Круговерть», набір якої давно був готовий, відхилено видавництвом. У будь-який інший час він би довго приходив до тями, але в січні 1966-го його цікавив лише архів.

Пильність і старанність молодого науковця помітило керівництво, і вже з 3 травня Стуса переводять на посаду «старшого наукового співробітника»[448].

Доволі швидко про стрімку наукову кар'єру нещодавно відрахованого аспіранта стало відомо заступникові директора Інституту літератури С. Зубкову, який застосував увесь свій партійний і адміністративно-науковий вплив, аби колишнього аспіранта, який так непоштиво говорив із ним вереснем 1965-го, було звільнено з радянської наукової установи.

Ув автобіографії від 23 липня 1966 року Василь Стус так виклав цю ситуацію: «Робив у ЦДІА науковим співробітником, потім — старшим науковим співробітником, але увільнений „за власним бажанням“ — за безсовісним, здається, наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури (про це я довідався в ЦК КПУ у тов. Митюкова»[449].

Проте навіть кілька місяців наукової роботи дозволили Василеві накопичити матеріал, що ліг в основу неопублікованої за його життя статті «Дещо з думок наших попередників»[450] та дав йому неоціненний матеріал до найґрунтовнішої літературознавчої статті — «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)»[451], присвяченої творчому злету та падінню Павла Тичини, кому «судилася доля генія»[452]. Вона була закінчена лише серединою 1971 року, але так і не стала помітним явищем самвидаву, бо надміру прискіпливий автор довго радився з друзями та дослідниками творчости Тичини щодо тих чи інших своїх оцінок, а після арештів 1972-го дві машинописні копії, що перебували на руках у людей, були спалені.

Про «Феномен доби» мова буде в наступному розділі, поки ж — кілька цитат зі статті «Дещо з думок наших попередників…», що засвідчують уявлення Василя Стуса про роль та місце письменника в житті народу:

«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові, — пише Василь Стус, — коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча й горлом української нації. Там і тільки там шукали й знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніх деспотій…

Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої пол[овини] XVIII ст. Василь Григорович-Барський: „…не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця… а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи…“»[453]

Запал серця, на якому наголошує Григорович-Барський, стає домінантним для поета у творчості й самому житті. «Літературна праця повинна