Роджер Желязни - Бог Світла

— Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі — незалежно від того, просили б ми його про це чи ні.

— Так, але покликавши його чи прийнявши його пропозицію, ти тепер дечим йому зобов’язаний.

— Як настане час про це думати, тоді й побачимо.

— Атож, це політика. Але мені таке не до вподоби.

Сам налив темного й солодкого місцевого вина.

— Гадаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, підносячи Ямі келих.

— А що він поробляє? — спитав Яма, беручи вино, й одразу вихилив його одним духом.

— Навчає військо і читає курс лекцій тутешнім ученим про двигуни внутрішнього згоряння, — відповів Сам. — Навіть якщо ми програємо, дехто з них може вціліти і продовжити справу десь-інде.

— Якщо вони й справді колись це використають, то їм годилося б знати не лише про те, як працюють двигуни внутрішнього згоряння…

— Він аж захрип, бо говорить цілими днями, а писці записують за ним геть усі лекції — з геології, гірничної справи, металургії, нафтохімії…

— Якби в нас було більше часу, я б йому допоміг. А так, хай навіть вони засвоять десяту частину — і того може вистачити. Не завтра чи позавтра, але…

Сам допив своє вино і знову наповнив келихи.

— За день прийдешній, колісничий!

— За кров, Приборкувачу, за кров і за погубу!

— І наша кров може пролитися, Боже Смерті. Та коли ми потягнемо за собою чимало ворогів…

— Я не можу вмерти, Сіддхартхо, інакше, як з власного вибору.

— Як може таке диво статися, ясновельможний Ямо?

— Дозволь Смерті не розголошувати своїх маленьких таємниць, Приборкувачу. А то раптом передумаю і не схочу піддавати випробуванню в цій битві свою можливість вибору.

— Як тобі завгодно, ясновельможний.

— За твоє здоров’я і довге життя!

— За твої.

Світанок у день битви зарожевів, немов ущипнуте дівоче стегно.

З річки потягся легкий туман. На сході золотом висявав Міст Богів, а західний його кінець мерхнув, занурюючись у відступаючий морок, і, немов палаюча лінія екватора, поділяв він навпіл небесний простір.

На рівнині коло Ведри чекали своєї пори вояки Міста Жадань. П’ять тисяч душ, озброєні мечами й луками, піками та пращами, дожидали битви. Тисяча зомбі стояла в перших шерегах під проводом живих сержантів Чорного, які керували всіма їхніми рухами за допомогою барабанного бою; ранковий бриз ворушив чорні шовкові бинди, що, наче димові змійки, звивалися над їхніми шоломами.

Позаду розмістилось п’ятсот списоносців. У повітрі срібними вихорами зависли ракшаси. Звідкись з-поза ранкової мли подеколи долинав рик дикого звіра, мешканця джунглів. Вогняні елементалі жевріли на вітті дерев, на гостряках списів, на прапорцях та вимпелах.

На небі ані хмарини. Трави ще яскріли діамантами нічної роси. Розм’якла від вологої прохолоди земля ще не зашерхла і ладна була зберегти сліди ніг, що ступали по ньому. Попід небесами суцвіття сірих, зелених та жовтих кольорів било в очі; скипала водовертями Ведра поміж своїх берегів, збираючи листя з дерев, що обступили її почесною вартою. Кажуть, нібито кожен день — то є коротке повторення історії всього світу: поволі проступає він з мороку й холоду ночі в досвітню імлу, зігрітий першим теплом; у розповні ранку мружить очі оспала свідомість, і думи розтікаються повінню суперечних, розвихрених почуттів; до полудня все прагне віднайти зграйність і лад, аби по тому неквапно й журливо плинути схилком у скорботний занепад смеркання, крізь містичні марева потемків — до ентропійного завершення, яким знову і знову є ніч.

Народився новий день.

У далекому кінці поля бовваніла темна смуга. Звук сурми розітнув повітря, і смуга ця рушила вперед.

Сам стояв у бойовій колісниці на чолі свого війська, блищали його вороновані лати, в довгому сірому списі чаїлася смерть. І почув він слова, мовлені голосом Смерті, вбраної у шкарлати, і був то голос його колісничого:

— Перша їхня хвиля — ящерна кавалерія.

Примружившись, Сам вдивлявся в далеку смугу.

— Он вони, — промовив колісничий.

— От і чудово.

Він змахнув списом, і, ніби пінява хвиля припливу, ринули вперед білі вогні ракшасів. За ними заворушилися й зомбі.

Коли білопінна хвиля зітнулася з темною смугою, розляглись над рівниною багатоголосий ґвалт, сичання та брязкіт зброї.

Зупинилася темна смуга, хмари куряви здійнялися над нею.

По тому риком озвались пробуджені джунглі, то на ворожий фланг нацьковано зібраних по лісах хижаків.

Під неквапний, розмірений ритм барабанів марширували зомбі, а попереду линули вогняні елементалі, і там, де вони проходили, трави блякли і жухли.

Сам кивнув Смерті, і їхня колісниця плавно рушила уперед, плинучи на своїй повітряній подушці. За спиною в нього стрепенулися вояки Міста Жадань. Владика Кубера тим часом спав, наковтавшись снодійного, у таємній криївці під містом. Ясновельможна Ратрі на чорній кобилиці трималась за шерегами списоносців.

— Їхній напад відбито, — сказала Смерть.

— Еге ж.

— Всю їхню кавалерію наче вітром розмело, і звірі досі там справляють свою криваву учту. Вершники ще не перегрупували своїх лав. Ракшаси зливою упали їм на голови з небес. А зараз їх затопить вогняний потік.

— Атож.

— Ми винищимо їх. Ось вони бачать, як безмозкі створіння Нірріті насуваються на них, крокуючи в ногу, всі як один, і без тіні страху, під рівномірний, страхітливо-навальний барабанний бій, — і нічого немає в їхніх очах, нічогісінько. А понад головами зомбі вони бачать нас, ніби закутаних у грозову хмару, і завважують, що Смерть править твоєю колісницею. І частіше б’ються у них серця, і тужавіють від холоду їхні тіла. Бачиш, як никають поміж них дикі звірі?

— Так.

— Хай не сурмлять перемогу в наших лавах, Сіддхартхо. Це ж не битва, а бойня.

— Так.

Зомбі вбивали всіх, хто попадався їм на дорозі, коли ж падали вони самі, то не чути було ні звуку, ні слова, бо їм однаково, а слова для нелюду нічого не означають.

Вони промчали по всьому полю, і свіжі підкріплення вояків ставали на герць проти них. Та кавалерію було розбито, а піхотинці не могли витримати навали списоносців і ракшасів, зомбі й піхоти Міста Жадань.

Гостробока, мов лезо, бойова колісниця, керована Смертю, врізалась у вороже військо й котилася, наче вогонь по стерні. Снаряди та кинуті в неї дротики завертали з півшляху під прямим кутом і неслися геть, не завдавши шкоди ні колісниці, ні тим, хто в ній був. Темні вогники танцювали в очах у Смерті, коли керманич хапався за двійчасте кільце, яким спрямовував хід своєї машини. Знов і знов нещадно він врізувався згори в лави ворогів, і Самів спис жалив, наче жало змії, коли мчали вони крізь ворожі