Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

колодязні журавлі вималювалися перед очима. У дворі було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць світив над обійстям. Із саду тягло запахом цвіту вишень і яблунь, усюди було так спокійно, ніч була така дивна, що справді бракувало тільки того, аби якийся торбан озвався під вікнами прекрасної князівни.

У деяких вікнах іще світилося.

Двоє вершників наблизилися до воріт.

— Хто там? — озвався голос нічного сторожа.

— Не впізнаєш мене, Максиме?

— А, це ваша милость! Слава Богу!

— На віки віків. Одчиняй! А що тут у вас?

— Усе гаразд. Ваша милость давно не були в Розлогах.

Пронизливо заскрипіли завіси воріт, міст опустився над ровом, і двоє вершників в’їхало на майдан.

— А послухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай мосту, я зараз же й поїду.

— То ваша милость як по вогонь?

— Авжеж. Коней до кілка прив’яжи.

РОЗДІЛ XVIII

урцевичі ще не спали. Вони вечеряли у тих самих завішаних зброєю сінях, що тягли— ся по всій ширині будинку від майдану аж до саду з другого боку. Побачивши Богуна і пана Заглобу, всі підхопилися на рівні ноги. На обличчі княгині відбилося не лише здивування, а й невдоволення і переляк водночас. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

— Богуне! — озвалася княгиня. — А ти що тут робиш?

— Приїхав вам уклонитися, мати. А що, ви мені не раді?

— Рада я тобі, рада, тільки дивуюся, що приїхав, бо чула, ти Чигирин охороняєш. А кого це нам Бог із тобою прислав?

— Це пан Заглоба, шляхтич, мій приятель.

— Раді вашій милості, — мовила княгиня.

— І ми раді, — повторили Симеон і Миколай.

— Добродійко! — сказав шляхтич. — Це правда, що незваний гість гірше за татарина, але відомо також, що хто хоче попасти у рай, має подорожньому нічліг дати, голодного нагодувати, спраглого напоїти…

— Тож сідайте, їжте і пийте, — мовила стара княгиня. — Дякуємо, що приїхали. Але, але, Богуне, тебе якраз я не сподівалася… Хіба що справу якусь до нас маєш?

— Може, й маю, — спроквола відповів отаман.

— Яку? — стурбовано запитала княгиня.

— Настане час, поговоримо. Дайте спершу відсапнути. Я ж із самого Чигирина.

— То ти дуже до нас поспішав?

— А куди ж мені ще поспішати, як не до вас? А князів — на-доня здорова?

— Здорова, — сухо відповіла княгиня.

— Хотілося б на ній очі втішити.

— Гелена спить.

— А шкода. Бо я ненадовго.

— Куди ж ти їдеш?

— Війна, мати! Ні на що немає часу. От-от гетьмани у поле пошлють, а запорожців жаль буде бити. Хіба мало ми з ними ходили по добро турецьке, правда ж, князі? — морем плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили-гуляли, а тепер ми їм вороги.

Княгиня кинула бистрий погляд на Богуна. Їй сяйнула думка, що, може, Богун вирішив пристати до бунту і приїхав підбити до цього її синів.

— А ти що думаєш робити? — спитала вона.

— Я, мати? А що! Важко своїх бити, але треба.

— Так і ми вчинимо, — озвався Симеон.

— Хмельницький зрадник! — додав молодий Миколай.

— На погибель зрадникам! — мовив Богун.

— Нехай ними кат тішиться! — докінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

— Так воно завжди на світі було. Сьогодні чоловік тобі приятель, завтра — юда. Нікому-нікому не можна вірити.

— Тільки добрим людям, — мовила княгиня.

— Звісно, що добрим людям можна вірити. От і я вам вірю і люблю вас, бо ви люди добрі, не зрадники…

Було щось дивне й страшне у голосі отамана, і тому на якусь мить запанувало глибоке мовчання. Пан Заглоба дивився на княгиню і кліпав своїм здоровим оком, а княгиня не спускала очей із Богуна.

Той вів далі:

— Війна людей не живить, а губить, тому перш ніж вирушити, я вирішив вас навідати. Хто знає, чи повернуся, а ви ж сумуватимете за мною, бо ви мої друзі сердечні… Правда ж?

— Авжеж, правда, хай тобі Бог помагає! Змалечку тебе знаємо.

— Ти наш брат, — додав Симеон.

— Ви князі, ви шляхта, але козаком не погордували, у домі пригріли і доню-родичку обіцяли, бо знали, що козакові без неї нема ні життя, ні буття, от і змилостивилися над ним.

— Нема тут про що й говорити, — квапливо мовила княгиня.

— Ні, мати, є про що говорити, бо ви мої добродійники, а я попросив оцього шляхтича, приятеля мого, мене за сина взяти і гербом обдарувати, щоб вам не соромно було родичку козакові віддавати. На що пан Заглоба згодився, і ми обидва попросимо у сейму на це дозволу, а після війни поклонюся я панові великому гетьманові, котрий має ласку до мене, може, підтримає; він і Кричевському шляхетське звання виклопотав.

— Хай Бог тобі помагає, — сказала княгиня.

— Ви люди щирі, і я вдячний вам. А перш ніж піти на війну, я ще раз хотів би з ваших уст почути, що доню мені віддасте і слова свого дотримаєте. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив поволі й урочисто, але у словах його вчувалися водночас погроза й попередження, що треба згоджуватися на все, чого він зажадає.

Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут-велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.

Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.

— Миколаю, поворуши вогонь, — мовила княгиня.

Молодий князь підкинув скіпок.

— Ну що? Обіцяєте? — поцікавився Богун.

— Треба у Гелени спитати.

— Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?

— Обіцяємо, — відповіла княгиня.

— Обіцяємо, — повторили князі.

Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:

— Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.

— Ти що, козаче, напився? — вигукнула княгиня.

Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:

— Читай.

Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.

Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.

— Тож кому ви дівку віддаєте? — спитав він.

— Богуне!

Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:

— Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!…

— Гей, синки, за шаблі! — крикнула княгиня.

Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.

— Милостиві панове, спокійно! — вигукнув Заглоба.

Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із-за пояса пістоль і вистрілив.

— Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.

— Слуги, на поміч! — розпачливо заволала княгиня.

Але тієї ж миті на