Анрі Шарр'єр - Метелик

class="p1">Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб’язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо.

— Гаразд, дякую.

— Хай вам щастить, — ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується.

— Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, — каже священик.

Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене — Клузйо, ліворуч — двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно. Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити.

Перший дзвоник, другий… Я накидаюсь на дона Грегоріо, прикладаючи йому ножа під груди.

— Згляньтеся, не вбивайте мене! — кричить священик.

І я чую, не бачачи їх, як троє інших в’язнів наказують вартовим кинути свої рушниці. Все йде гаразд. Я беру за комір гарного костюма дона Грегоріо й кажу йому:

— Іди за мною й нічого не бійся, я не зроблю тобі чогось поганого.

Священик стоїть неподалік від мене з бритвою, прикладеною йому до шиї.

— Ходімо, французе, ходімо до виходу, — каже Фернандо.

З переможною радістю я штовхаю своїх товаришів до дверей, що виходять на вулицю, коли водночас лунають два рушничні постріли. Я все ж таки ступаю вперед іще один крок, але вартові підвелися й перегороджують нам дорогу своїми рушницями. На щастя, між ними й нами опинилися жінки. Вони не дають їм стріляти. Лунають ще т два рушничні постріли, а за ними револьверний. Третій наш озброєний товариш падає, встигши перед цим стрельнути навмання й поранивши дівчину. Дон Грегоріо, блідий мов смерть, каже мені:

— Дай мені свого ножа.

Я віддаю. Не варто далі боротися. Менш ніж за тридцять секунд ситуація змінилася.

За тиждень я дізнався, що бунт зазнав поразки через одного в'язня з іншого двору, який слухав відправу, стоячи за дверима. Як тільки почалася акція, він попередив про це вартових на мурі. Вони стрибнули з шестиметрової висоти на подвір'я — один з одного боку каплиці, а другий з іншого, стрельнули з поперечок бокових дверей у двох в’язнів, які стояли на лаві й погрожували зброєю поліцейським. Третього було вбито через кілька секунд, коли він опинився в полі їхнього зору. Потім була справжня «корида». Я залишився біля директора, який давав накази. Шестеро нас, четверо з яких французи, опинилися за гратами в карцері на самому хлібі й воді.

Дон Грегоріо прийняв Жозефа. Він викликав мене й пояснив, що, бажаючи зробити йому задоволення, незабаром переведе мене разом з товаришами на подвір'я. Завдяки Жозефові через десять днів після бунту всі ми знову опинилися на подвір’ї, в тім числі й колумбійці, в одній камері. Перейшовши туди, я пропоную вшанувати Фернандо та його двох товаришів, що загинули під час бунту, хвилиною мовчання. Одного разу Жозеф, прийшовши провідати мене, сказав, що він зібрав пожертви в усіх сутенерів, назбиравши п’ять тисяч песо, завдяки яким зміг схилити на свій бік дона Грегоріо. Цей вчинок викликав у нас пошану до сутенерів.

Що робити тепер? Що нового придумати? Одначе я не скорюсь долі й не стану чекати, нічого не діючи, приплиття корабля!

Лігши в спільній умивальні, куди не проникає пекуче сонце, можу, не привертаючи до себе уваги, стежити за вартовими на мурі. Вночі вони через кожні десять хвилин перекликаються між собою: «Вартові, будьте пильні!» Таким чином начальник караулу може пересвідчуватися, що ніхто з чотирьох вартових не спить. Якщо один з них не відповідає, другий кричить доти, аж поки той озветься.

Здається, я знайшов слабке місце. Справді, від кожної сторожової вишки — вони розташовані на чотирьох кутах дозорної дороги на мурах — звисає на мотузці бляшанка. Коли вартовий хоче кави, він гукає «кафетеро», і той наливає йому в бляшанку одну-дві склянки кави. Тому лишається тільки потягти за мотузок. Сторожова будка, що стоїть праворуч, схожа на башточку, трохи висунуту на подвір’я. І мені спадає на думку, що коли я прив’яжу до кінця сплетеної вірьовки гак, то він легко повинен зачепитися за цю будку. За кілька секунд я зможу вибратися на мур, що тягнеться вздовж вулиці. Єдина проблема: як нейтралізувати вартового?

Я бачу, як він підводиться й ступає кілька кроків по муру. В мене таке враження, що він розімлів на сонці й щомога бореться, щоб не заснути. Господи, треба, аби він заснув! Я сплету вірьовку, підшукаю надійний гак, присплю вартового й спробую свій шанс. За два дні я сплітаю з полотняних сорочок кольору хакі, які мені вдалося роздобути, семиметрову вірьовку. Гак теж відносно легко було знайти. За нього правитиме залізна підпорка дашка над дверима камер, що оберігає їх від дощу. Жозеф Дега приніс пляшечку дуже сильного снотворного. Згідно з приписом на етикетці, його слід приймати не більше десяти крапель. У пляшечці приблизно шість столових ложок цієї рідини. Я починаю призвичаювати вартового до того, щоб частувати його кавою. Він спускає вниз на мотузочку бляшанку, і я щоразу наливаю йому три чашечки кави. А що всі колумбійці полюбляють спиртне, а снотворне має присмак ганусівки, то я попросив Дега принести мені пляшку цього напою. Тож і кажу вартовому:

— Чи не бажаєш кави, приготовленої по-французьки?

— Як саме?

— З ганусівкою.

— Налий трошки, я спершу покуштую.

Багато вартових покуштувало моєї кави з ганусівкою, і тепер, коли я пропоную їм каву, вони кажуть:

— По-французьки!

— Будь ласка! — і я наливаю їм ганусівки.

Настає вирішальний час. Субота, полудень. Стоїть страхітлива спека. Мої друзі знають, що не вистачить часу для того, аби аж двоє в’язнів встигли вибратися по вірьовці на мур, проте один колумбієць на арабське ймення Алі каже, що він полізе після мене.