Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

цього пояснити; казав тільки, що болить йому й ломить усе тіло. Та справа зовсім не в тому. Факт, що він не вбивав Борга та Белу, це вже він твердо знає.

Фрона вдалася до зборів з чулою промовою. Життя людське, мовила вона, то святощі. Вона звернула увагу на непевність та хисткість побічних доказів, на право винуваченого, коли виникають сумніви щодо справи. Потім, перейшовши до свідчень, вона відкинула все зайве, непотрібне, намагаючись додержуватись тільки фактів. По-перше, доводила вона, чим можна мотивувати вбивство? Таких мотивів не знайдено! А коли так, то базуватись на непевних доказах свідчило б про занадто низький рівень розумових здібностей присутніх. Але вона добре переконана в їхній порядності та розважності й певна, що такі дрібнички не матимуть впливу на вирок.

Тепер про окремі пункти обвинувачення. Зовсім не доведено, що Сент-Вінсент знався з Белою. Не доведено й того, що він коли-небудь цього домагався, бо коли дивитися безсторонньо, то випадок з коритом — єдиний доказ, що на нього посилаються свідки, — просто тільки смішний і доводить, як звичайну ввічливість джентльмена може хибно зрозуміти несамовитий, дикий чоловік. Тут вона цілком покладається на присутніх, на здоровий їх розум. Дурнів тут немає.

Пробувано довести, що в підсудного погана вдача. Щодо Борга — цього не треба й доводити. Всім відомо, як часом приступало до нього — тоді йому не було впину. Про його запальність і приказку тут склали. Через неї одсахнулися від нього товариші, через неї він мав багато ворогів. Отже, дуже можливо, що ті незнайомі люди в масках якраз і були його вороги. Чого між ними постала ворожнеча, цього вона не скаже. Нехай судді самі подумають, чи не могло знайтися по всій Алясці двоє людей, яким Джон Борг так насолив, що вони наважилися на вбивство.

Свідки казали, що ніде не знайдено сліду тих людей. Та вони не згадали про те, що так само не було Сент-Вінсентових, Ла-Флітчевих та Джонових слідів. Не варт про це навіть згадувати. Всі й так розуміють, що ніде не збереглося сліду від того, що Сент-Вінсент вибіг з хатини на дорогу і повернувся з Ла-Флітчем та тим другим. Кожен знає, що від м'яких мокасинів на втертій стежці сліду не буде. Якби навіть річка не розмерзлася, то й тоді не можна було б знайти місця, де вбивці її переходили.

Ла-Флітч, почувши ці слова, притакнув головою. Фрона провадила далі:

— Обвинувачення грунтується на тому, що в Сент-Вінсента були закривавлені руки. Коли б тоді хто глянув на ноги містера Ла-Флітча, то й на них побачив би кров. Це, одначе, не доводить, що він ту кров пролив.

Містер Браун звернув увагу на той факт, що в підсудного не залишилося на тілі жодних слідів боротьби. Фрона дуже йому за це вдячна. Коли оглядали Боргове тіло, то виявилося, що воно страшенно збите, понівечене. Але ж Борг був значно вищий, дужчий, важчий за Сент-Вінсента. Коли справді вбив його Сент-Вінсент, то він, не інакше, мусив би довго з ним боротися, поки так понівечив. Чому ж на ньому й знаку немає? Цей момент треба взяти під увагу.

Тепер ще одне. Чого було Сент-Вінсентові бігти вниз стежкою? Не могло статися, щоб він, забивши людину, побіг, не вдягаючись і не приготувавшись до втечі, просто до інших хатин. Зате легко припустити, що він кинувся навздогін за тими душогубами. Змучений, схвильований, він біг наосліп стежкою.

Всі висновки її були надзвичайно логічні й послідовні. Коли вона закінчила, почулися гучні оплески. Фрона, проте, була незадоволена, навіть ображена. Вона відчувала, що оплески даруються їй скорше як жінці, а не як оборонці Сент-Вінсента.

Біл Браун, якому з темними справами не первина була, вмів наслухатися до настрою юрби, і то не без користі, а в разі чого вдавався і до казуїстики. При тім ще ставала йому в пригоді власна дотепність. Він хутко звів нанівець таємничих замаскованих людей, назвавши їх «міфічними істотами». Вони не могли б утекти з острова за дві-три години перед тим, як мала скресати крига. Нікого з тутешніх мешканців підсудний не обвинувачує — всі вони, крім нього самого, можуть довести своє алібі.

Можливо, що Сент-Вінсент був тоді схвильований, коли біг дорогою просто на Ла-Флітча та Джона, хоч, здається, й міг він звикнути до всього, мандруючи по Сибіру. Та не в тому річ. Напевно можна сказати, що він тоді справді був сам не свій, в істеричному майже стані, а за таких обставин убивця біжить без пам'яті світ за очі. Такі випадки траплялися не раз. Часто злочинець мимохіть сам себе виказує.

Торкнувшися взаємин між Боргом, Белою та Сент-Вінсентом, Браун спритно скористався загальним упередженням своїх слухачів. Він не дотримувався тут фактів: оперував більше сентиментальними фразами загального змісту. Визнавав він, що на самих лише побічних доказах не можна грунтувати обвинувачення. Та ніхто від суду цього й не вимагає. Вони лише спричиняються до того, що зникає сумнів щодо злочинця. І він певен, що, переглянувши та згрупувавши ці докази, вони дійдуть мети.

— І нарешті, — сказав Браун, — ви не можете не взяти до уваги останні Белині слова. Ми нічого докладно не знали. Ми блукали в темряві навпомацки, хапалися за дрібниці, за найменші вказівки, щоб з'ясувати собі всю картину. Але, панове, — тут Браун примовк, пильно приглядаючись до слухачів, — Бела знала всю правду. Це вже не побічні докази! Важко, уривчасто дихаючи, кров'ю підпливаючи, з пригаслим поглядом, вона правду сказала. Одходячи у вічну темряву, відчуваючи, що смерть простягає до неї холодну руку, вона через силу підвелась, показала тремтячим пальцем на підсудного й вимовила: «Він, він, він! Сент-Вінча це зробив!»

Браун ще грізно показував пальцем на Сент-Вінсента, коли той, хитаючись, вставав з місця. Обличчя в нього було якесь сіре, він ніби одразу постарівся. «Боягуз! Боягуз!» — голосно шепотіли навкруги, так, щоб він міг чути. Він кілька разів провів язиком по пересохлих губах, намагаючись вимовити хоч слово.

— Я вже сказав, — прохрипів він нарешті, — що я не винен. Богом свідчуся, не винен! — Він не міг відірвати очей від Джона Шведа й замовк, розгубивши думки. — Не винен я… не винен… Я… не винен…

Здавалося, що він, побачивши Джонове обличчя, про щось тяжко замислився. Фрона взяла його за руку й посадовила обережно на місце.

— Таємне голосування! — гукнув хтось з натовпу. Та Біл Браун враз схопився з місця.

— Ні! Кажу вам — ні! Відкрите голосування! Ми мужчини й не побоїмось одверто висловити свої думки!