Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

великій, гострій гальці, а води не було, і всі дуже диву вались, адже по цій ущелині вони мали вийти на краснополянський сніжник, отже, в ущелині мусив протікати струмок. Але його не було, тільки вітер шумів у верховітті сосен. А потім галька стала не біла, висушена сонцем, а чорна, і через десять хвилин вони побачили струмок між камінням і почули далекий шум, а трохи згодом уже йшли понад синім потоком, і все довкола гриміло. Вони побачили сніг, і, коли піднялися на сніжник, знову стало тихо, тому що потік, викликаний таненням снігів, був під ними, вони піднімалися все вище й вище — в снігову тишу…

Сивий сищик засвітив ліхтарик, і різкий його промінь обшарив підвал.

— Слухайте, тих обох СС на радіостанції угробили з одного пістолета? — спитав він людей, які супроводжували його.

Хтось відповів:

— Я дзвонив до них у лабораторію. Дані ще не готові.

— А кажуть, у гестапо все робиться за хвилину. Базіки, та й годі. Ану хто-небуть погляньте, бо я погано бачу: це сліди чи ні?

— Мало пилюки… Якби це було влітку…

— Якби це було влітку, і якби в нас був доберман-пінчер, і якби в доберман-пінчера була рукавичка тієї дівки, що втекла від СС, і якби він зразу напав на слід… Ану, що це за недокурок?

— Старий. Видно ж — мов кам'яний.

— Ви помацайте, помацайте! «Видно» — воно-то видно: в нашому ділі все треба мацати… Слава богу, що Гюнтер самотній, а то як би ви повідомили моїй Марії, що я лежу здохлий і холодний на підлозі в моргу?

Підійшов третій сищик: він обдивлявся увесь підвал, чи немає виходів.

— Ну? — спитав сивий.

— Там було два виходи. Але вони завалені.

— Чим?

— Цеглою.

— Пилюки багато?

— Ні. Так само, як тут, — бите каміння, яка ж на ньому пилюка?.

— Значить, ніяких слідів?

— Які ж сліди на битому камінні.

— Ходімо поглянемо ще раз — про всяк випадок.

Вони пішли гуртом, стиха перемовляючись, раз по раз вихоплюючи променем ліхтаря з темряви підвалу далекі, вкриті пилюкою куточки, завалені цеглою й балками. Сивий спинився й витяг з кишені сигарети.

— Зараз, — сказав він, — я тільки закурю. Він стояв на металевому ребристому люці.

Кет чула, як у неї над головою стояли поліцейські. Вона чула, як вони розмовляли. Слів вона не розбирала, бо далеко внизу, під ногами, вирувала вода. Вона стояла на двох скобах, а в руках тримала дітей і страшенно боялася втратити рівновагу й полетіти з ними вниз, у цю брудну клекотливу воду. А коли почула над головою гомін, вона вирішила: «Якщо вони відкриють люк, я ступлю вниз. Так буде краще для всіх». Хлопчик заплакав. Спершу він завів тоненьким голосочком, ледве чутно, але Кет здалося, що він кричить, що всі довкола зразу ж його почують. Вона нахилилася до нього так, щоб не втратити рівноваги, і тихесенько, самими губами, заспівала йому колискову пісню. Але хлопчик, не розплющуючи своїх підпухлих повік, плакав дедалі дужче й дужче.

Кет відчула, як у неї німіють ноги. Дівчинка теж прокинулась, і тепер діти кричали разом. Вона вже зрозуміла, що нагорі, в підвалі, їх не чути: вона згадала, що шум води до неї долинув тільки тоді, коли вона впала на цей металевий люк. Але страх заважав їй відкинути люк і вилізти. Вона уявляла собі до найменших подробиць, як відштовхне головою люк, як покладе дітей на каміння і як розправить руки й відпочине бодай хвилинку перед тим, як вилізти звідси. Вона відтягала час по хвилинах, примушуючи себе лічити до шістдесяти. Відчувши, що поспішає, Кет зупинялася й знову починала лічити. На першому курсі в університеті в них був спецсемінар — «Огляд місця події». Вона пам'ятала, як їх учили звертати увагу на кожну дрібницю. Тому, мабуть, вона по-звірячому хитро насипала на кришку люка каміння перед тим як, притуливши до себе дітей правою рукою, лівою поставити люк на місце.

«Скільки минуло часу? — думала Кет. — Година? Ні, більше. Чи менше? Я нічого не розумію. Я краще відкрию люк, і якщо вони тут чи лишили засаду, ступлю вниз, і все кінчиться».

Вона вперлася головою в люк, але люк не піддавався. Кет напружила ноги й знову штовхнула люк головою.

«Вони стояли на ньому, — збагнула Кет, — тому так важко його відкрити. Нічого страшного. Старе залізо, іржаве, я розхитаю його головою, а потім, якщо він і тоді не піддасться, звільню ліву руку дам їй відпочити, подержу дітей правою, а лівою відкрию люк. Звичайно, відкрию». Вона обережно пересунула дівчинку, яка все ще плакала, і хотіла підняти ліву руку, але зрозуміла, що зробити цього не зможе: рука затерпла й не слухалася її.

«Нічого, — сказала собі Кет. — Це все не страшно. Зараз руку почне шпигати голочками, а потім вона зігріється й слухатиметься мене. А права вдержить дітей. Вони ж легенькі. Аби тільки дівчинка не дуже кидалась. Вона важча від мого. Старша й важча…»

Кет стала обережно згинали й розгинати пальці.

Вона згадала старого чоловіка, сусіда по дачі. Високий, худий, з дивним блиском у голубих очах, він приходив до них на веранду й з презирством поглядав, як вони їли хліб з маслом. «Це ж безумство, — казав він, — ковбаса — це отрута! Сир — це отрута! Це шкідливі викиди організмів! Хліб? Це замазка! Треба їсти зварене в календулі м'ясо! Перець! Капусту! Ріпу! І в вас увійде вічність! Я можу жити мільйон років! Так, так, я знаю, ви думаєте, що я шарлатан! Ні, я просто дозволяю собі думати сміливіше за наших консервативних медиків! Нема хвороб! Смішно лікувати виразку чи туберкульоз! Треба лікувати клітину! Фундамент вічної молодості — це дієта, дихання й психотерапія! Ви розумно годуєте клітину, основу основ живого, ви мудро даєте їй кисень, і ви підтримуєте її тренінгом, ви робите її своїм союзником, розмовляючи з нею та й з іншими мільярдами клітин, які визначають вашу субстанцію. Затямте, кожен з нас — не слабка людина, що живе в полоні випадків та обставин, а вождь багатомільйонної клітинної, найрозумнішої в усіх існуючих під сонцем держав! Зоряних систем! Галактик! Зрозумійте нарешті, хто ви є! Подивіться на самих себе. Навчіться поважати себе й нічого не бійтеся. Всі страхи цього світу ефемерні й смішні, якщо тільки збагнути покликання людини — бути людиною!»

Кет спробувала розмовляти із своїми пальцями. Але діти кричали дедалі голосніше, і вона зрозуміла, що часу на розмови з армією клітин у неї не лишилося. Вона підняла ліву